Алессандро Мандзоні - Заручені

в своєму житті друг жодного разу не зустрічав такого непоказного й такого щасливого чоловіка.

— Ого,— мовив він,— то ти вже тут? У таку негоду? Ну то як справи?

— Вона жива,— вигукнув Ренцо,— жива!

— Здорова?

— Видужала, і це набагато краще. До самої смерті дякуватиму за це Господові й Мадонні. Ну й справи, страшні справи! Потім тобі все розповім.

— Та й вигляд же в тебе!

— А що — гарний?

— Мабуть, як викрутити воду з твоєї верхньої половини, то можна вимити всю нижню. Ну, постривай, постривай, ось я зараз запалю вогонь.

— Що ж, я не проти. Знаєш, де мене заскочила злива? За самісінькими ворітьми лазарету. Та пусте! У погоди свої справи, а в мене — свої.

Друг пішов і повернувся з двома оберемками хмизу. Один він поклав долі, другий — в плиту і з допомогою залишених звечора вуглинок швидко розпалив жаркий вогонь. Тим часом Ренцо зняв капелюха й, струснувши ним двічі-тричі, кинув додолу. Не так легко було стягти з себе куртку. Потім витяг з кишені штанів ножа. Піхви виявились зовсім зіпсованими, ніби перебували тривалий час у воді. Він поклав їх на лавку й сказав:

— Їм теж добре дісталося, але зате який дощ, дяка творцеві! А я ж був от-от... Потім розповім тобі.— І Ренцо потирав руки.— Тепер зроби мені ще одну ласку. Пам'ятаєш, я залишив у тебе нагорі в світлиці клуночок? Сходи-но принеси його, бо ж доки висохне моя одіж...

Повернувшися з клуночком, друг сказав:

— Думаю, ти не проти й попоїсти. Щодо пиття, то, гадаю, цього тобі в дорозі не бракувало, а от їжі...

— Пізно звечора я встиг купити хліба, але, щиро кажучи, лише трохи під'їв.

— То я тобою займуся,— сказав друг. Він налив у казанок води, підвісив його на ланцюг і докинув: — Піду подою козу, а коли повернуся з молоком, вода якраз закипить, і ми приготуємо добру поленту. А ти тут поки що хазяйнуй сам.

Зоставшись наодинці, Ренцо з великим зусиллям познімав із себе решту одежі, яка просто-таки поприлипала до тіла. Добре обтершись, він перевдягся з голови до ніг. Тут повернувся друг і почав поратися біля казанка. Ренцо сів, чекаючи сніданку.

— Тепер я відчуваю втому,— сказав він,— та й добрячий шмат дороги я відміряв. Однак усе це пусте. Дня не вистачить, щоб розповісти, що зробилося з Міланом! Це треба бачити навіч, помацати власноручно. Від таких речей сам собі робишся огидним. Я навіть скажу, що ця купіль була для мене бажаною. І що ці синьйори там збиралися зробити зі мною! Почуєш, зачекай. Та якби ти тільки бачив лазарет! Є від чого розгубитися в тій безодні страждань. Але досить. Потім розповім тобі все... Вона живісінька, і приїде сюди, і буде моєю дружиною, і ти неодмінно повинен бути в свідках, і ми,— чума не чума,— бодай кілька годин повеселимося.

Між іншим, Ренцо дотримав даної своєму другові обіцянки й розповів йому про все бачене. Часу вистачало, бо дощ ішов не вщухаючи і друг просидів цілий день дома, то присідаючи біля гостя, то пораючись коло невеликого чану та барильця й займаючись усякими іншими роботами, пов'язаними зі скорим збиранням винограду. У всьому цьому Ренцо неодмінно допомагав йому, бо, за його власними словами, юнак належав до тих, хто стомлюється більше від неробства, ніж від роботи. Проте він, не втримавшись, сходив до будинку Аньєзе, щоб подивитися на заповітне віконце й потерти руки від задоволення. Повернувся ніким не помічений, відразу вклався спати. Встав удосвіта і, побачивши, що дощ ущух, хоч і не зовсім прояснилося, вирушив у дорогу до Пастуро.

Було ще рано, коли він прийшов туди: адже бажання чимскоріше добутися до кінця він мав не менше, ніж читач. Спитав про Аньєзе й дізнався, що вона здорова. Йому вказали на самотній будиночок, де вона жила. Юнак попрямував туди й з вулиці гукнув хазяйку. Зачувши його голос, Аньєзе притьмом кинулась до вікна, і, поки вона, розтуливши рота, збиралась вимовити чи то якесь слово, чи то вигук, Ренцо випередив її:

— Лючія видужала. Я бачив її позавчора. Вона вклоняється вам і незабаром повернеться. А я маю багато, дуже багато чого розповісти вам.

Несподівана поява Ренцо, радісна звістка, нетерпляче бажання дізнатися про все викликали у Аньєзе безліч запитань і вигуків. При цьому вона нічого не могла сказати до пуття. Потім, забувши про застережні заходи, до яких вона вже давно вдавалася, Аньєзе сказала:

— Зараз я вам відчиню.

— Постривайте, а чума? — відказав Ренцо.— Ви, гадаю, на неї не хворіли?

— Я не хворіла. А ви?

— Хворів. Тож вам треба поводитися чимобережніше. Я оце просто з Мілана. І, як ви ще почуєте, можна сказати, по вуха заліз в оту заразу. Щоправда, я геть поміняв одежу, з голови до ніг. Тільки ж ця хвороба іноді чіпляється, мов якісь чари. А що господь досі оберігав нас, мені хочеться, щоб ви були обережнішою, доки ця пошесть скінчиться. Адже ви — наша люба мама, і мені хочеться, щоб ми весело пожили вкупі й чимдовше, у винагороду за всі страждання, які ми перетерпіли,— принаймні я.

— Але ж...— почала була Аньєзе.

— Е, ні,— урвав її Ренцо,— не дозволяється жодних «але». Я знаю, що ви маєте на увазі; проте послухайте: вже більше не існує жодних «але». Ходімо кудись на свіже повітря, де можна розмовляти без усяких перешкод і без остороги, і ви дізнаєтесь про все.

Вказавши йому на город за будинком, Аньєзе мовила:

— Ходіть туди. Ви там побачите дві лавки одна проти одної, їх ніби навмисне там поставлено. А я зараз буду.

Ренцо зайшов на город і всівся на одній з лавок. За якусь хвилину на другій уже сиділа Аньєзе. І я певен, що якби читач, добре знаючи про всі попередні події, потрапив туди третім і навіч побачив, як вони жваво розмовляли, почув власними вухами всі ці висловлення, запитання, пояснення, вияви захвату, співчуття, поздоровлення, дізнався і про дона Родріго, і про падре Крістофоро, і про все інше, послухав усі ці описи майбутнього життя, такі самі ясні й визначені, як і описи минулого,— то я певен, він би ввійшов у смак і не захотів іти геть. Але мати перед собою всю цю розмову, написану на папері чорнилами, читати німі слова й не дізнатися про жодну нову подію, мені здається, йому навряд чи буде цікаво.

Наприкінці вони вирішили, що слід улаштуватися всім разом у Бергамо, в тому