Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

землю столик з двома лавками для всього: і для роботи, і для їжі. За цим столиком і вечеряли вдвох із Синцовим. Їли теплу кашу з м’ясною підливою і пили гарячий чай. Про горілку Ільїн спитав на початку вечері:

— Наркомівську норму будеш?

Але Синцов відповів, що самому нема бажання.

— Тим краще. Навесні, коли був у нас, сказав тобі: попрацюємо над полком, зробимо найкращим у армії. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Залежить від нас. Інші люблять лазаря співати: то не туди його поставили, то погане поповнення дали… А я не люблю — куди поставили, туди й поставили, кого дали, того й дали; роби, що від тебе самого залежить! Як у давній солдатській пісні: «Бойове завдання треба всім виконувати завжди, і зв’язок тримать по фронту, і дивитися вперед!»

Ільїн уперше за весь час усміхнувся.

— Не чув цієї пісні, — мовив Синцов.

— Мені її возій розповів, дев’яностого року народження. Там у ній і інші добрі повчання є: «Як поранить ненароком, командирові скажи, відповзи од бою трохи, рану сам перев’яжи. Як патрони є в запасі, їх товаришу віддай. А гвинтівку, трьохлінійку, хоч би що не залишай…»

Індивідуальних пакетів на той час не було, я пробував сам у неї вставити про індивідуальний пакет — не вставляється. От якби був у нас із тобою, як у Сталінграді, Рибочкін, одразу вставив би, склав би… — сказав Ільїн.

І, згадавши Рибочкіна, що залишився під Бєлгородом без ноги, раптом спитав — Скажи відверто, тобі з рукою твоєю не буде важко?

— Буде важко — скажу відверто.

— А що з дружиною?

Синцов глянув на нього. Після тієї весняної розмови з Ільїним про Таню стільки всього було, що не знаєш, з чого почати і чим скінчити. Краще не починати.

Помовчавши, він відповів, що Таня шість днів тому поранена осколком ручної гранати і тепер — у тиловому госпіталі. Де — поки що невідомо.

— Тяжко?

— Ні, не тяжко.

— Тоді ще терпимо. Вперше?

— Ні, вдруге.

Ільїн похитав головою і сказав про німців:

— От беремо, беремо їх у полон. А вони жінку ручною гранатою…

І в цих його словах, майже вигуку, було все, що накипіло, поки йшов назад, на захід, серед повсюдного руйнування й незмірного людського горя, яке все одно залишалося горем, незважаючи на всі наші перемоги і всі німецькі поразки.

Завалишин з’явився якось нечутно. Підійшов і стояв мовчки.

— Іноді не можу про них спокійно, — першим озирнувшись і помітивши його, сказав Ільїн так, ніби чекав заперечень.

Та Завалишин не заперечив. Зітхнув і сказав:

— Сам, буває, не можу… — І, обнявшись із Синцовим, сів до столу.

— Повечеряй, — сказав Ільїн.

— Не хочу. Немає настрою.

— Тоді чай випий. Закінчили?

— Закінчили.

— Підтвердилось те, що старий казав?

— Цілком.

— Чому ви так довго? — спитав Ільїн.

— А вони тоді, в сорок першому, коли закопували, документи з тіла зняли. Спочатку хотіли в себе залишити, а потім побоялись і теж закопали там-таки, поблизу, в солдатському казанку. Та одна річ — тіло знайти, інша — казанок.

— А тіло як збереглося?

— Ну як воно могло за три роки зберегтися?.. — зітхнув Завалишин. — Одяг місцями цілий лишився — кітель, кашкет, частина околички. А руки, як старий тоді йому на грудях по-православному склав, так і лежать поверх кітеля. Кістки, звичайно.

Ільїн обернувся до Синцова, котрий не міг збагнути, про що мова:

— Я тобі ще не сказав, вважав, навіщо, поки не підтвердиться. Він тут, — Ільїн кивнув на Завалишина, — півдня однією особливою справою займався разом з Євграфовим. Учора ввечері прийшов до нас дід, лісник, не сам лісник, самого лісника німці на сосні повісили, а його батько, який ще до війни на пенсію пішов, зовсім старий.

Розповів, що на початку війни, коли тут бої точилися, вбитого генерала в лісі знайшов. Самого. За триста кроків од танка КВ, що на узліссі згорів. Ноги до колін обпечені, а вище — цілий. Чи то його бійці відтягли в гущавину і ще живого там сховали, чи то всі загинули, а він сам заповз, та тільки німці його так і не знайшли, а старий поховав і сказав нам, що могилу покаже. Так я кажу? — перепитав Ільїн у Завалишина. — Ти з ним більше за мене розмовляв, краще знаєш.

— Так, — підтвердив Завалишин.

— От він разом з уповноваженим і займався, — кивнув Ільїн на Завалишина. — Ніхто цього не знав, а дід вийшов з лісу і сказав. Нам першим.

— Я вже питав його, коли копали, — сказав Завалишин: «Чому ж ви, діду Антось, партизанів про це не повідомили?»

— Як він пояснив? — спитав Ільїн.

— Каже: «Син покійний сам до партизанів пішов, а мені наказав: «Нікому нічого не повідомляй, поки все наше військо назад не прийде. Коли все військо прийде, тоді й відкриєш».

— Довго йому чекати довелося, — сказав Ільїн. — Генерал-майор?

— Так. Одна петлиця зотліла, а на другій зірочки лишилися, тільки поіржавіли. А на ордені Червоного Прапора навіть емаль не облупилась.

— І документи знайшли? — спитав Ільїн.

— У тім-то й річ, що знайшли, — сказав Завалишин.

Сказав якось незрозуміло, ніби краще було не знаходити тих документів. І, стишивши голос, назвав прізвище генерала, яке по сорок першому пам’ятали й Ільїн, і Синцов.

Прізвище те було тоді в одному пам’ятному всім наказові, де зазначалося, що той генерал, покинувши свої війська, перейшов до німців. А поговір додавав, що не просто перейшов, а поїхав до них танком.

Виявляється, в чутках про танк була частка правди.

А решта — вигадка чиясь, хто втік і врятувався, можливо, покинувши