Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

тему», до того ж покрученими узвичаєною «схильністю російської свідомості бачити Україну не такою, якою вона є, а такою, якою її хочеться бачити», що, на думку автора, зумовлене саме «невіглаством» та перманентною «упередженістю» свідомості росіян щодо всього українського.

Не менш небезпечною для налагодження взаємин між двома країнами є й незмінна, глибоко закорінена у свідомості росіян опозиційність до всього українського, непохитна апріорна впевненість у його безперечній «хибності», а звідси — непогамоване бажання будь–що переробити тих «хитрих» та «упертих» українців на свій лад...

Створюється враження, що ці хворобливі ревнощі росіян щодо їхніх «молодших» братів уже просто в них у крові. Навіть людина такої нелегкої, без перебільшення — трагічної, долі, як генерал Власов, котрий і сам скуштував принизливо–безправного життя в німецьких приймах, і той «виступав проти ідеї гарантування політичних свобод неросійським народам СРСР» (Гунчак, 1993). Атавізми колишнього старшобратства, звичайно, виявляються не лише щодо українців. Ось, приміром, як нервово відреагував популярний московський часопис на «прорумунську» спрямованість політики Президента Молдови М. Снєгура (Клаусов, 1996): «...Саме ця людина, котра повинна з кров'ю (? — М. Л.) відстоювати ідею молдавської державності, переконує молдаван, що вони — румуни... намагається перекувати спільноту “молдавський народ”, що історично утворилася, в дітей “матері Румунії”». І це роздратування цілком відповідає логіці метропольного мислення: жодній із колишніх колоній не вільно обирати собі «нового “старшого брата”», допоки існує «старий», а тим більше коли він сповнений намірів відновити російську імперію...

Це вже навіть не звичка — такою цілеспрямовано покрученою століттями формували саму російську ментальність щодо України і українців. Певно, ї. Драч мав–таки всі підстави у статті «Важкі уроки українства» (1993) дійти гіркого висновку, що «у Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».

І справді, поки що не схоже, щоб у сусідки був інший інтерес: Росія й далі, як зазначає у своїй статті в «НЬЮ–ЙОРК ТАЙМС» директор програм міжнародного життя «Громадського російського телебачення» О. Пушков (1997), «докоряє США у підтримці України, її зухвалих національних позицій із численних питань безпеки» (виглядає так, начебто Україна зухвало зазіхає на російську територію). І докорами, звісно, не обмежується. Ось лише один приклад на доказ цього. «Схоже, довести неможливість створення Україною власного військового флоту... — це одне з основних завдань, поставлених російським військовим керівництвом та командуванням ЧФ від перших днів утворення незалежної Української держави... По суті, всі проминулі чотири роки йшла “неоголошена війна”, в якій використовувалися всі засоби від стеження спецслужб за українським флотом до тактики “випаленої землі”... В міру скорочення Чорноморського флоту такої “випаленої землі” ставало все більше... На ЧФ ображалися, коли їх називали окупантами, та картина, залишена після відплиття флоту (наводиться, зокрема, приклад розграбування гарнізону Мирний, де мешкали майже виключно сім’ї моряків того ж таки Чорноморського флоту. — М. Л.), — гірке свідчення того, що відходили зовсім не “стратегічні партнери”» (Алексеенко, 1995).

Не змінилася поведінка РФ і після ратифікації так званого великого договору між Україною й Росією: остання продовжує демонструвати «особливі» підходи, за яких «інтереси колишніх радянських республік завжди утискаються на користь Росії в порівнянні з тим, як це було б за цивілізованого вирішення питання в оперті на міжнародне право» (Пидлуцкий, 2000). Так, хоч стаття 2 згаданого договору і підтверджує непорушність державних кордонів обох країн, якими визнані адміністративні кордони, котрі існували між ними на момент розпаду СРСР, Росія відмовляється в Азовському морі «провести кордон т. зв. серединною лінією, рівновіддаленою від берегів обох держав... відповідно до практики, що існує у світі», натомість пропонуючи «якийсь химерний режим “спільного використання” всієї акваторії моря». Ба більше — вона вже діє відповідно до цих підходів: «російські прикордонники в односторонньому порядку затримували й здійснювали огляд українських суден на Азові».

Ось «лише один із багатьох прикладів: 17 вересня 1998 року російський прикордонний катер за 2 милі від українського берега на траверзі гирла Міуського лиману затримав українське судно ПТС–185» (порт приписки — Маріуполь). Так само свавільно поводиться Росія й щодо головного фарватера у Керченській протоці, який пролягає у внутрішніх водах України. Проходячи ним, «російські судна відмовляються сплачувати канальний збір». Важко уявити подібну поведінку російських структур щодо інших суверенних держав. А ось «у стосунках з Україною Росія явно сповідує принцип: що моє — то моє, а що твоє — то наше» (там само)...

І вся ця конфронтація, як наголосив у своєму інтерв’ю тижневику «Зеркало недели» (06.01.1996) командувач ВМС України віце–адмірал B. Безкоровайний, — «це конфронтація цілеспрямована, це дії сил певної політичної орієнтації — антиукраїнської, шовіністичної спрямованості». І жодні слова чи посилання на декларовану «братськість» тут не допоможуть, бо, як відомо, будь–яка критика дуже слабо й ненадовго здатна вплинути на росіянина взагалі, не кажучи вже про переконаного великодержавника з його запеклим українофобством та незнищенною вірою у «богообраність» Москви. Тож зовсім не на порожньому місці ще 70 років тому М. Хвильовий дійшов невтішного висновку (1995. — с. 738): «Хоч скільки б ми не кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському».

Ось лише один приклад такого «оновленого» подання в сучасній Росії добряче запліснявілого історичного матеріалу півторастолітньої давності, як цілковито втратив свою історичність, надто з огляду на те, що від початку він був здеформований важким котком великодержавної ідеології Російської імперії. Нещодавно в Москві у серії «История России для детей» було перевидано — без будь–яких змін — «История Петра Великого» 1875 р. видання. Це взайве підтверджує, що і в новій Росії при висвітленні історичного процесу часто–густо послуговуються не об’єктивністю, а все тією ж сумнозвісною імперською доцільністю.

І не тільки при висвітленні минулого — такі ж підходи демонструють сучасні російські теоретики, формулюючи нову «геополітичну доктрину Росії». Так, автор вельми солідного на вигляд «навчального посібника з геополітики» вважає появу суверенної України «абсолютною аномалією», ба більше, запевняє він (Дугин, 1991. — с. 348), «Україна як самостійна держава з якимись там територіальними амбіціями (? — М. Л.)