Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

носа не підточить! — так і знайте, що — липа… Липа, для звіту писалося. На дев'яносто процентів можете бути впевнені. Не думайте, ніби досить вам тільки документ на руки одержати — і вже все…

А ви не спішіть, не спішіть… Кльов-то тільки тепер і починається… Минулої неділі я такого судацюру тут витяг — на шість кіло потягнув!.. О! Не бійтесь, не розіллю… Давайте її сюди, ту пляшку, поближче… Гик! Вибачте…

Огірочок беріть, домашній… Дружина моя їх маринує — ммм!.. Ніде таких не знайдете. Вона в мене дура баба, звичайно, але хазяйка — во! Тестева школа… А Ніка в мене вдалася. Слава Богу. Яка дівка виросла, а? Тьфу-тьфу… Моя кров!..

А совість моя чиста, Дарино Анатоліївно. І не треба мене… в штрафбат записувати. Думаєте, я не розумію? Такий дурний, думаєте, да? Кінчився мій штрафбат, дорога ви моя. Ще тоді… гик!.. На тому музеї й кінчився. І батько мій це розумів… Бухалов. Що виплюнули його. Всіх нас виплюнули. Правих, винуватих… хто такими рахувався… Без різниці! Що вашого батька, що мого… Да, так! Тільки мій це перший зрозумів… Бухалов. Ще до того, як Союз розвалився…

Гик!.. Водичка там коло вас, подайте, будь ласка… Ні, нічого, я тільки порошок свій зап'ю… О, дякую.

Знаєте, я колись чув, письменниця виступала, ну ця, забув прізвище — що про секс писала… в польових умовах… Да, якось так. Точно я не запам'ятав, як вона говорила, ну смисл був такий — раз народжений у тюрмі, значить, виходиш — або наглядач, або в'язень. Без варіантів, тасскать… А я от не згоден! Категорично з таким не згоден. Я сам народжений у тюрмі — і що б зі мною було, якби не він… не мій батько, що мене виростив?

Ні, ви не зрозуміли… Гик!.. Не можна так… по живому… Що значить — або наглядач, або в'язень? Це що ж виходить — ціле покоління винувате тільки тим, що в такий час народилося? Хто вижив, той, значить, і винуватий?.. Вішатись треба було всім… щоб чистенькими вийти, да? Петлю на шию — і втік? І вже — герой, можна кіно знімати? От і ви ж туди ж, з вашим фільмом… Ну, добре, я розумію, хай буде — герої, боролись… за незалежність України. Раз настала незалежність, часи змінилися, — треба їх вшанувати. Пам'ятники там… Нехай. Але для чого вам копатися в цих… смертях? Смертниках?.. Який це приклад для молоді, нащо їм таке знати?

Їм жити треба, Дарино Анатоліївно. Жити! А не озиратися назад. Знаєте, як кажуть — менше знаєш, краще спиш… Я от радий, що Ніка діда Бухалова в живих не застала. Мама… бабушка Дуня наша, покійниця, — після його смерти прямо розцвіла! Помолоділа навіть. Двадцять років іще прожила. Ніку вигляділа, мала собі потіху на старість… Нікушка теж її любила. Завжди їм квіти носить на Лук'янівське… Всією сім'єю ходим… на проводи, на День Перемоги… І на День чекіста, аякже! Що я їй міг, те дав. Чого в мене не було. А моя дочка виросла в нормальній сім'ї! Як у людей… Моя б воля — я б їй взагалі нічого не розказував, хай би так і думала, що вона Бухалова — по діду-бабі… Що ж, коли теща влізла, гадюка… А що ви хотіли? Щоб я своїй дитині розказав, що її рідна бабушка повісилася в тюрмі після того, як її на допиті зґвалтували троє мужиків за раз?..

Да, так. Повісилася. В камері, на власній косі. Гик!.. Косою… задушилась. Я сам тільки пару років тому взнав. Докопався… Двадцять років копав, щоб таке викопати… Воно мені треба було? Треба, скажіть?

А — фронтовики, дорога ви моя, фронтовики… Розуміти треба. З німкенями в сорок п'ятому можна було, війна все списала… А бандерівці — то ж, рахувалося, ті ж фашисти: «українсько-німецькі націоналісти», так же їх називали… У німців були «українсько-жидівські», а в нас «українсько-німецькі»… Отака-от судьба випала… моїй єврейській мамі. Не єврейська, у війну, — так після війни, получіть-розпишіться — німецька!.. І не сказав їй ніхто, дурочці, що не можна так злити… молодих мужиків, які пів-Європи покорили, до Берліна дійшли! На Рейхстаґу розписалися… Знаєте, який на Рейхстаґу мій батько… Бухалов, найбільший напис бачив? Метровими буквами! Вибачте, кажу як було: ЕБАЛ Я ВАС ВСЕХ!..

Хух… Не бійтесь, алкоголь мене не бере. Часом навіть жалко, думаєш — краще б брав…

А ви думали, як? Документик вам знайди — і все? В документиках, дорогі ви мої, про таке не пишуть…

Слідчого? Покарали, да. І тих двох… других, теж… В званні понизили… на два місяці. Самогубство в тюрмі — чепе, гірше втечі. Як тільки й змогла… Втекла, ну, умнічка. І від мене втекла… Рідна моя мати. Як у пісні: «Рідна мати моя, ти ночей не-до-спа-ла…» Ех… Вибачте… Знати б, де лежить, я б їй ці слова… на пам'ятнику вибив…

А ви мені про могилку… вашої родички. Які могилки! Куди вивозили трупи з тюрем, де закопували — хто ж вам скаже? Хто закопував, той мовчить… якщо ще живий. От недавно відгукнувся… ветеран, з Росії, був у тій бригаді, яка Шухевича труп… утилізувала… Спецоперація була, учасникам потім відпустки дали… Бригада труп вивезла, спалила і попіл розвіяла — в лісі, над Збручем… Слідів не повинно було лишитися! Розумієте? Ніяких слідів, так і зараз… в Чечні робиться: після зачисток — аннігіляція… Не знайдете ви нічого! І я не знайду… де моя рідна мати була похована. І що робити? А? Не скажете… А я вам скажу! Скажу… Будете своїх дітей мати — зрозумієте… Бо дитині треба, щоб було… місце, пам'ятник, своє кладовище в місті, куди піти, коли всі її друзі з батьками на проводи йдуть, а потім у школі розказують… Не іногородня ж вона! Киянка… Корінна вже, рахуйте. Як є могили — так і корінна. Дєдушка, бабушка… Все, чого в мене не було, — я їй все дав. Моя дочка не сирота! Маленькій — портрет на пам'ятнику показував, учив: «дєда», «дєда»… Вона досі так говорить… І не дай Бог… не дай Бог… Гик!.. Вибачте… Ні, це я так… закашлявся…

Не лізьте ви туди! Нащо це вам? Не треба…

Думаєте, страх у мені говорить? Да, страх! Хай буде — страх… А як без страху жити? Розповзеться все, — бачите, як розповзається!.. Ціла держава розповзлася, як тільки боятися перестали… Мені п'ятдесят шість років, я все життя боявся… батька боявся,