Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Ти не знаєш, — тихо сказала я. — І ніхто з нас не знає. Це — лячна перспектива. Але ми маємо вірити в майбутнє, Метью. Я не хочу, щоб наші діти народжувалися і зростали під тією самою чорною тінню, боячись і ненавидячи самих себе.

Я замовкла, чекаючи, що він і далі заперечуватиме мені. Але Метью теж мовчав.

— Нехай твоєю сестрою займеться Гелоуглас. Дозволь Габбарду допомогти Кіту. І спробуй простити їх.

— Вери не прощають так швидко й легко, як теплокровні, — хрипко сказав Гелоуглас. — Ви не можете просити його про це. Принаймні зараз.

— Метью сам тебе про це просив, — зауважила я.

— Еге ж, але я відказав йому, що найкраще, на що він може сподіватися, це що я з часом забуду. Тож не просіть від Метью більшого, ніж він може дати, тітонько. Він сам собі господар і вашої допомоги не потребує. — У голосі Гелоугласа відчувалося застереження.

— Мені хотілося б забути, відьмо, — манірно сказала Луїза, наче роблячи вибір між тканинами для свого нового плаття. І махнула рукою. — Усе оце. Скористайся своєю магією і зроби так, щоб оцей кошмар якнайшвидше зник.

Я мала змогу це зробити. Я бачила ниті, що поєднували її з Бедламом, із Метью та зі мною. Та хоча мені й не хотілося мучити Луїзу, я була налаштована не настільки миролюбно, щоб відпустити її з миром.

— Ні, Луїзо, — сказала я. — Ти довіку запам’ятаєш Гринвіч, мене і навіть те, як ти завдала болю своєму братові Метью. Пам’ять про це і стане тобі тюрмою, а не оці стіни. — Я обернулася до Гелоугласа. — Потурбуйтеся, щоб вона не становила загрози ані собі, ані кому-небудь іншому, перед тим як випустити її.

— Так, вона залишиться під наглядом, — пообіцяв Гелоуглас. — Звідси Луїза вирушить туди, куди пошле її Філіп. Після того, що вона скоїла, мій дідо більше не відпустить її у мандри.

— Скажи їм, Метью! — благально скрикнула Луїза. — Ти ж розумієш, як це жахливо, коли оці… оця гидота повзає у тебе в голові! Я їх терпіти не можу! — І рукою, закованою в пута, вона смикнула себе за волосся.

— А Кіт? — спитав Гелоуглас. — Ти певен, що хочеш залишити його під наглядом Габбарда, Метью? Я знаю, що Хенкок із радістю б його спекався.

— Він — креатура Габбарда, а не моя, — рішуче сказав Метью. — І мені абсолютно байдуже, що з ним станеться.

— Те, що я зробив, я зробив це через любов до… — почав був Кіт.

— Ти зробив це через ненависть, — відрізав Метью, повертаючись спиною до свого найкращого друга.

— Отче Габбард, — гукнула я, коли він кинувся забирати свого підопічного. — Учинок Кіта у Гринвічі буде забутий, якщо все те, що тут трапилося, залишиться в цих стінах.

— Ти обіцяєш це від імені усіх де Клермонів? — спитав Габбард, підіймаючи свої бліді брови. — Мені потрібне запевнення вашого чоловіка, а не ваше.

— Буде достатньо лише мого слова, — вперлася я.

— Гаразд, мадам де Клермон, — погодився Габбард, уперше вживаючи цей титул. — Ви й справді донька Філіпа. Я приймаю умови вашої родини.

Навіть коли ми поїхали з Бедламу, я відчувала, що його гнітюча атмосфера і досі нас не відпускає. Метью теж це відчував. Вона переслідувала нас повсюдно в Лондоні, куди б ми не поїхали, супроводжувала нас під час вечері та зустрічі з друзями. Був лише один спосіб спекатися її: ми мали повернутися у сьогодення.

Без обговорення та заздалегідь продуманого плану ми почали приводити в порядок наші справи, обриваючи ниті, які пов’язували нас із минулим, у якому ми разом опинилися. Франсуаза збиралася знову приєднатися до нас у Лондоні, але ми переказали, щоб вона залишалася в Старій Хижці. Метью довго і складно пояснював Гелоугласу, що має брехати його племінник, щоб Метью зразка шістнадцятого сторіччя не помітив, що його було тимчасово замінено на себе ж самого, тільки зразка сторіччя двадцять першого. Не можна було допустити, щоб Метью з шістнадцятого сторіччя побачився з Кітом чи Луїзою, бо ні першому, ні другій довіряти не можна було. Волтеру та Генрі належало вигадати якусь історію, щоб пояснити всі недоречності й розбіжності в поведінці. Метью послав Хенкока до Шотландії готуватися там до нового життя. А я працювала під наглядом Гуді Альсоп, відточуючи своє вміння зав’язувати вузли, які знадобляться мені, коли я ткатиму заклинання, яке перенесе нас до майбутнього.

Якось після одного з таких уроків Метью зустрів мене і запропонував дорогою додому прогулятися до подвір’я собору Святого Павла. До середини літа залишалося два тижні, і дні були теплі й сонячні, незважаючи на гнітючу мантію Бедламу, яка безперервно висіла над нами.

Хоча Метью і досі був дещо відлюдькуватий після інциденту з Луїзою та Кітом, мені на якусь мить здалося, немов старі часи повернулися, коли ми зупинилися біля книгарів переглянути нові видання і почути останні новини. Я якраз продивлялася книжку, що була черговим залпом у війні слів між двома конкуруючими випускниками Кембриджа, як раптом Метью закляк, мов укопаний.

— Ромашка. Дубові листки. І кава. — І він рвучко повернув голову в бік незнайомого запаху.

— Кава? — спитала я, здивувавшись, як могло біля собору Святого Павла пахнути те, що на той час іще не з’явилося в Англії. Але Метью біля мене вже не було: він, із мечем у руці, проштовхувався крізь натовп.

Я зітхнула. Метью ніяк не міг утриматися від того, щоб поганятися на базарі за кожним крадієм. Часом мені хотілося, щоб його зір не був таким гострим, а моральний компас — менш чутливим.

Цього разу він кинувся переслідувати чоловіка десь дюймів на п’ять меншого від нього на зріст, із густими каштановими кучерями, всипаними сивиною. Той чоловік був худорлявий та трохи сутулий, наче багато часу провів, сидячи за книжками. Щось у цій комбінації розбудило мою пам’ять.

Чоловік відчув наближення небезпеки й обернувся. На його нещастя, при собі він мав жалюгідно маленького меча, трохи більшого за складаний ножик. Проти Метью від нього було б мало толку. Сподіваючись не допустити кровопролиття, я поквапилася за своїм чоловіком.

Метью схопив бідолаху так міцно, що його неефективна зброя впала додолу. Притиснувши чоловіка коліном до книжкової ятки, Метью