Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

моргу, куди зрештою потрапляли всі жебраки, нерозпізнані тіла та всі інші покинуті душі, які місто лишало за собою щоночі. Коли смеркло, двоє грабарів запхали мерця в брезентовий мішок, що смердів сотнями трупів, які вирушали в ньому у свою останню путь, і закинули до кузова вантажівки. Вони їхали старим шляхом, що здіймався згір’ям довкола замку Монтжуїк, який вимальовувався на тлі вогненного моря, і, здавалося, тисячі янголів і духів з міста мертвих зібралися тут, щоб виказати свою останню зневагу на дорозі до спільної могили, до котрої цей жебрак, цей чоловік-невидимець в іншому житті відправив так багато людей, імен яких він навіть не пам’ятав.

Приїхавши до могили, бездонної прірви з мерцями, прикиданими вапном, два грабарі розв’язали мішок, і дон Маурісіо Вальс покотився вниз по трупах аж на саме дно. Кажуть, що він упав долілиць і лежав із розплющеними очима, і останнє, що бачили грабарі, перш ніж полишити те місце, був чорний птах, який сів на труп і став рвати його своїм дзьобом, тимчасом як удалині по всій Барселоні дзвонили дзвони.

Барселона

23 квітня 1960 року

1

Настав той день.

Перед самим світанком Фермін прокинувся, розпалений жагою. Нестримний порив ранкових любощів виморив Бернарду на тиждень уперед і спричинив переміщення меблів по всій спальні, що викликало рішучі протести сусідів за стіною.

– Це все через повний місяць, – вибачався потім Фермін, вітаючись із сусідкою крізь вікно, що виходило до пральні. – Сам не знаю, що зі мною коїться.

– Еге ж, тільки замість вовка ви перетворюєтеся на кнура. Намагайтеся якось тримати це під контролем, а то тут не всі ще ходили до першого причастя.

Як завжди це траплялося, коли Фермін відповідав на первісний поклик дикого огира, якого носив у собі всередині, на нього нападав вовчий голод. Він приготував собі омлет із чотирьох яєць зі шматочками шинки й сиру, який ум’яв із середнім багетом і запив келишком шампанського. Задоволений, він завершив трапезу чарочкою орухо [143] й заходився вбиратися в одяг, потрібний для того, щоб зустріти новий день, який заповідався бути непростим.

– Можна дізнатися, чому ти вдягнувся, як водолаз? – запитала його Бернарда, стоячи в дверях кухні.

– Про всяк випадок. Насправді це лише старе габардинове пальто з підкладкою із примірників «А-Бе-Се» [144], які не пропустять навіть святої води. Вони, либонь, додають щось у друкарське чорнило. Здається, насуває неабияка злива.

– Сьогодні? На Сан-Жорді? [145]

– Замисли Господні недовідомі, однак зазвичай вони шкодять тобі, коли тільки можуть.

– Ферміне, я не потерплю в цьому домі блюзнірства.

– Пробач, любове моя. Зараз я ковтну пігулку від агностицизму, і все пройде.

Фермін не брехав. Ось уже кілька днів провіщено незчисленні біблійні лиха, які мали впасти на Барселону, місто книжок і троянд, у день найпрекраснішого з усіх її свят. Експертна рада зібралася в повному складі: Національна метеорологічна служба, радіо «Барселона», «Ванґуардія» і Громадянська гвардія. Останньою краплиною, яка переконала всіх у неминучості нечуваної зливи, були слова знаменитої віщунки мадам Карманьйоли. Віщунка ця була знаменита з двох причин. Перша – це те, що під личиною повновидої німфетки ховався сеньйор із Курналі [146] на ім’я Кукуфате Бротолі, який після довгої служби нотаріусом переродився в бородату жінку й виявив, що в глибині душі завжди мріяв про те, щоб одягатися, як хвойда, і вигойдувати задом під чутливі ритми фламенко. Другою причиною були її непомильні прогнози погоди. Хай там як, а всі були згодні: цьогоріч Сан-Жорді буде тим днем, коли хазяїн навіть собаку з дому не вижене.

– Тоді, либонь, краще тобі зовсім не виходити на вулицю, – порадила Бернарда.

– Не може бути й мови. Дон Міґель де Сервантес і його колега дон Вільям Шекспір недаремно померли одного й того самого дня, 23 квітня. Якщо такі люди врізали дуба цього дня, негоже відступати нам, книгарям. Сьогодні ми поєднуватимемо книжки з їхніми читачами, хоч би сам генерал Еспартеро бомбардував Барселону з замку Монтжуїк.

– То я дочекаюся від тебе бодай одну троянду?

– Ти дочекаєшся від мене цілу машину троянд, мій пуп’яночку, щонайпишніших і щонайпахучіших.

– У такому разі не забудь виділити одну сеньйорі Беа, бо Даніеліто – це справжнє лихо, і я впевнена, що останньої миті він забуде.

– Я стільки років міняю, так би мовити, цьому хлопчині пелюшки не для того, щоб забути сьогодні про таку стратегічно важливу справу.

– Обіцяй мені, що не намокнеш.

– Якщо намокну, то повернуся ще плодючішим.

– О Господи, ми з тобою потрапимо до пекла.

– Ще одна причина не відмовляти собі в задоволенні зараз.

Після шквалу поцілунків, щипків за дупцю й лащення до своєї коханої Бернарди Фермін вийшов на вулицю, переконаний, що останньої миті станеться диво й сонце засяє, наче на картині Сорольї [147].

Дорогою він поцупив газету в консьєржки – та була пліткаркою і фалангісткою – і переконався, що найгірші прогнози підтверджуються. Очікувалися грім, блискавка, град завбільшки з цукровані каштани та ураганний вітер, який підніме в повітря щонайменше мільйон книжок і троянд, щоб занести аж ген за обрій і, опустивши, утворити з них острів Гармадармія.

– Поживемо – побачимо, – підсумував Фермін, залишаючи газету якомусь бідоласі, що відсипався на стільці просто біля кіоску «Каналетас» [148].

Не один він так думав. Барселонець ніколи не знехтує нагодою заперечити загальновизнані речі: чи то синоптичну карту, чи то аристотелеву логіку. Того дня, коли на світ благословилося під темно-сірим, мертвотним небом, усі барселонські книгарі попрокидалися з раннього рання, щоб виносити свої прилавки з книжками на вулицю й там, якщо знадобиться, кинути виклик торнадо й тайфунам. Бачачи таку демонстрацію esprit de corps [149] на Ла-Рамблі, Фермін відчув, що сьогоднішній день належатиме оптимістам.

– Отак я люблю. Оце по-нашому. Нехай дощ пірить, хоч заливається, а ми не рушимо з місця.

Квітникарі, що потопали в океані троянд, також не підвели. Рівно о дев’ятій вулиці Барселони були заквітчані й готові до великого дня книжок, і лишалося тільки сподіватися, що похмурі віщування не відлякають закоханих, книголюбів та інших гультяїв, які щороку, починаючи з 1930-го, збираються 23 квітня, щоб відзначити найкраще, на думку Ферміна, свято в усьому відомому Всесвіті. О дев’ятій двадцять чотири, усупереч очікуванням, сталося диво.

2

Яскраве, наче в пустелі, сонце прохопилося крізь фіранки й жалюзі в спальні й ляснуло Даніеля по обличчю. Він розплющив очі й, не ймучи віри,