Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Тут Альбрехт засміявся.

- Мені не зрозуміло!

- Не скажу! Це не для твоїх вух! – засміялася дівчина.

На обличчі Альбрехта з’явився здивований вираз, а в очах була лише іронія.

- Тоді і я тобі нічого не скажу!

Перекинувшись поглядами, вони тихо посміялися і вирішили сходити пообідати.

* * *

На місто вже встиг опуститись вечір. Зірки всіяли небосхил. Вітер шелестів у кронах дерев. Раптом у траві пробігла ящірка і зникла у своїй норі. Десь прощебетав птах, і все затихло. Альбрехт і Рада сиділи на нижніх сходинках вигнутих дугою сходів, які виходили в сад. Він був з іншого боку від замкового парку.

Погода стояла чудова. Така тиша… немов затишшя перед бурею. Дівчина зітхнула, обійнявши коліна руками. Вона, як і раніше, була в штанях і сорочці.

Альбрехт довго сидів мовчки, дивлячись на зірки. Вони ще з обіду ламали голову над тим, де взяти обладунки та меч? Начебто б нічого складного, але в їх випадку все було безрезультатно. Раптом з неба зірвалася зірка. Перший її політ помітив Альбрехт.

– Дивись! Зірка падає! – швидко сказав він.

Вії дівчини злетіли вгору. "Хочу побачити маму!" - подумки побажала вона, і по її щоці раптом скотилася сльозинка.

Альбрехт сидів, дивлячись, як зірка скочується вниз, навіть не збираючись загадувати бажання. Повернувши голову, він простежив за поглядом подруги, спрямованим кудись у небо, і посміхнувся. Тілом охопив дрож.

Стало холоднішати. Альбрехт відвів погляд і теж глянув на небо. Вони просиділи так хвилин п'ять. Ніхто не хотів повертатися до приміщення.

Раптом десь за великими фігурними кущами блиснуло світло. Через хвилину воно стало яскравішим, і все навколо заіскрилося. Рада переглянулася з Альбрехтом. Діставши чарівну паличку, хлопець про всяк випадок подивився на всі боки.

Джерело яскравого світла було біля фонтану. Чарівники обережно підійшли ближче і побачили стовп світла заввишки близько трьох метрів. Вони завмерли на місці, не наважуючись підійти. Обмінявшись тривожними поглядами, вони придивилися до невідомого джерела магії. Через хвилину він розсипався, і їхньому погляду з'явився хлопчик у синій туніці та з синім волоссям. Коли незнайомець розплющив очі, Рада та Альбрехт побачили, що очі його теж сині-сині. Хлопчик подивився на них незвичайно мудрим поглядом і зробив крок назустріч, за спиною в нього майорів синій плащ.

– Не бійтеся мене! - приклав він кінчики пальців до губ. – Я вам не ворог! Я друг!

Рада з Альбрехтом знову переглянулися, не наважуючись підійти ближче.

– Мене послали допомогти вам! – спокійним, м'яким голосом промовив хлопчик. – У мене є те, що вам потрібне! Підійдіть!

– Хто ти і що робиш у замковому саду? - поцікавився Альбрехт, не опускаючи паличку.

– Я Марлет! Мене відправили вам допомогти! – таким же спокійним тоном відповів хлопчик, не боячись націленої на нього чарівної палички.