Таша Клим - Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим

Глава 47. Сподіваюся, ти чуєш мене зараз

ДЖЕЙКОБ

Заснути вдалося тільки під ранок, але я знову прокинувся рано. Почуття порожнечі не давало забутися навіть уві сні. Speranza! Я гадки не мав, як це слово могло мені допомогти. Тижневі пошуки так і не увінчалися успіхом, а розпач досяг найвищої позначки. На сьогодні я вже точно знав, що в соціальних мережах не було Еріки, принаймні під її справжнім ім'ям. В один із днів Джеймс навіть припустив, що дівчата на пляжі могли представитися вигаданими іменами, але ця ідея була швидко відкинута іншими.

Пролежавши в ліжку близько пів години, просто гіпнотизуючи стелю, я таки вирішив підвестися і випити кави. Була суботу, отже домашні, напевно, відсипалися, тож я міг спокійно посидіти на кухні вже у звичній самоті.

Натягнувши спортивні штани та футболку, я спустився на кухню, де, на свій подив, побачив матір. Вона сиділа з чашкою кави в руці й читала ранкову газету.

— О, синку. Сьогодні ти раніше, ніж зазвичай, — як завжди, ласкаво сказала мама.

Прямуючи до неї, я втомлено потер сонні очі.

— Думав, ти ще спиш.

— Кави? — прибравши газету вбік, запропонувала вона.

Сідаючи за стіл, я кивнув і вдячно усміхнувся.

— Дякую.

У повному мовчанні я просто спостерігав за мамою, поки та поралася з кавоваркою. Яка ж вона дивовижна жінка — вродлива і водночас розумна. Пощастило, що вона моя мати. Про те, як пощастило батькові, я взагалі мовчу. І як вона в нього закохалася?

Закінчивши, мама поставила переді мною чашку й сіла поряд.

— Все ще шукаєш?

— Так, — коротко відповів я, потягнувшись за кавою.

— За настроєм бачу, що не знайшов.

Тяжко зітхнувши, я кивнув.

— Не знайшов.

Мама потяглася до моєї вільної руки і, ласкаво стиснувши її, м'яко сказала:

— Любий, може, настав час відпустити?

Від одного лише питання до горла підступила грудка, а серце наче затиснули в лещата. Я навіть думати про це боявся, не те що говорити. Замружившись, я одразу представив перед собою образ Еріки. Вона закриває собою сонце і, мило усміхаючись, нахиляється до мене, а через золоті локони пробиваються слабкі промінчики…

— Не можу, — гортанно відповів я, ковтнувши грудку.

Мама поклала другу руку мені на спину і злегка погладжуючи, наче втішаючи, тихо запитала:

— Синку, скажи, чому ти вибрав саме цю дівчину? Чим вона так запала тобі в душу?

— Мамо, — почав я, розплющивши очі й повернувшись до неї, — як ти не розумієш, я не вибирав її. Еріка завжди була моєю, просто ми зустрілися недавно. — Кожне слово було просякнуте тією ніжністю, яку викликала одна лиш думка про неї. — Як тільки я обійняв її, наші серця з'єдналися. Розумієш, я це відчув тут, — вказуючи на груди, додав я. — Знаю, для тебе це звучить безглуздо, але так і є.

Мені здалося, що в очах матері я побачив жаль.

— Значить, знайдеш, — поцілувавши мене в щоку, уклала вона.

Решту часу я справді просидів на самоті, випивши дві чашки кави. Цієї суботи в нас планувалося інтерв'ю на радіостанції Wild Rock, тому хлопці мали допомогти мені з пошуками тільки після ефіру. Найцікавіше, що Софія більше не з'являлася й не нагадувала про себе. І чому вона не змогла просто відпустити мене раніше? Адже правильно сказав Джон, я їй ніколи не був потрібен.

У пам'яті спалахнули вчорашні слова Сема: «У кожного на землі є інша людина, призначена саме для нього. Життя вас зведе, навіть не сумнівайся». Усі ці дні він не був багатослівним, просто допомагаючи з переглядом сторінок у Facebook, але вчора, немов помітивши мій відчай, сказав це. І я повірив йому, точніше, схопився за ці слова, як за рятівний круг. Тепер, як ніколи, мені треба було в щось вірити. Мені просто потрібно було хоч якось підтримувати слабкий вогник надії в серці. Щоразу заплющуючи очі, я уявляв собі Еріку і прокручував на повторі хвилини, проведені разом. За тиждень її образ зовсім не померкнув, а, навпаки, став лише яскравішим.

Повернувшись до кімнати, я одразу засунув навушники у вуха і ввімкнув радіо. Весь мій плейлист був затертий до дірок, тому останні дні я слухав радіостанцію Wild Rock, зазначивши, що музика в них справді хороша. Як тільки ведучий представив наступний трек, я завмер. Muse — Panic station. Еріка любила і гурт, і пісню. Саме цю композицію ми слухали разом, коли я ще не втратив її.

«Я не здамся! Я знайду Еріку, навіть якщо мені доведеться зробити перепис усього населення міста Лос-Анджелес», — подумки пообіцяв я собі.

Заплющивши очі, я поринув у черговий спогад. Пам'ятаю, як вона усміхалася, увімкнувши цей трек. Як уважно дивилася в очі, чекаючи моєї оцінки. Того дня ми слухали лише Muse і я іноді підспівував. Та і взагалі, вона часто замовляла пісні, а я співав для неї. Еріка клала мені на груди голову і слухала, не відриваючи погляду.

А ще вона любила розповідати кумедні історії, яких насправді не було. Їй просто подобалося щось вигадувати, спостерігаючи за перехожими. Еріка не брехала, ні! Вона лише вигадувала історію з життя людини, якої насправді не існувало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍