Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

з довбешкою над душею в отого стерничого! Так, так, він пливе дуже швидко, і мені вже треба спускатися. Але дай-но я ще раз окину очима море; ще є час для цього. Давній, прадавній краєвид - і водночас який молодий! Так, так, нітрохи не змінився відтоді, як я вперше побачив його ще хлоп’ям із нентакітських пагорбів! Той самий! Той самий! Той самий для мене, що й для Ноя. З завітряного боку проходить легкий дощик… Яке ж гарне видовище! Цей вітер, певне, прямує не до звичайної землі, а до якогось пальмового раю. За вітром! Туди пливе й Білий Кит. Ану, глянути ще проти вітру! Бо це краща сторона, хоч і грізніша. Та прощай, прощай, стара щогло! Що? Ти зеленієш? Так, так, це мох виріс у тріщинках. А на Ахавовій голові нема таких зелених плям! Ось різниця між старістю людини й старістю мертвого дерева. Та правда, стара щогло, ми з тобою постаріли разом; але корпус у нас іще міцний, хіба ні? Ось тільки ноги мені бракує, от і все! Їй же богу, це мертве дерево переважає моє живе тіло. Я не можу рівнятися з ним, і я знав не один корабель з мертвого дерева, що пережив людей дуже витривалих, створених із тривкої плоті їхніх тривких батьків. Як це він сказав? Що піде поперед мене, як мій лоцман? І я побачу його ще раз? Але де? Хіба я матиму очі на дні моря, коли спущуся туди тими нескінченними сходами? Та й до того ж я цілу ніч плив геть від нього, звідти, де він потонув. Так, так, парсе, ти, як і багато інших, провістив жорстоку правду про себе; але щодо Ахава ти схибив. Прощай же, щогло; пильнуй добре кита, поки я буду в човні. Поговоримо завтра, ні, сьогодні ввечері, коли Білий Кит лежатиме за бортом, припнутий за хвіст і за голову.

Він наказав, щоб його спускали, і швидко поплив униз, ще розглядаючись по морській і небесній синяві.

Незабаром човни спустили на воду; та вже стоячи на кормі свого вельбота, Ахав махнув рукою Старбакові, що держав у руках кінець линви талів: зажди, мовляв.

- Старбак!

- Слухаю, сер!

- Утретє корабель душі моєї вирушає в це плавання, Старбак.

- Так, сер, це була ваша воля.

- Часом кораблі відпливають, але не вертаються, Старбак!

- Правда, сер, сумна правда.

- Дехто вмирає в час відпливу, дехто - на тихій воді, а дехто - у приплив. А я зараз почуваю себе так, наче я - пінявий гребінь хвилі, Старбак. Я вже старий… Потисни мені руку, друже.

Їхні руки зустрілися, погляди злилися. В Старбакових очах стояли сльози.

- Ох, капітане, мій капітане! Благородне серце! Не пливіть! Гляньте, я плачу, а я ж не легкодух! Невже навіть сльози мужньої людини не переконають вас?

- Спускай! - крикнув Ахав, відштовхуючи помічникову руку.- Команда, за весла!

За мить вельбот уже проплив попід кормою.

- Акули! Акули! - раптом пролунав голос із низького ілюмінатора каюти.- Хазяїне, о хазяїне, верніться!

Та Ахав не почув нічого, бо сам у ту мить кричав на всю горлянку. І човен рвонувся вперед.

Але голос з ілюмінатора казав правду. Тільки-но вельботи відпливли від судна, як сила-силенна акул, що виринули неначе з темної води під кораблем, почали злобно хапати зубами за лопаті весел щоразу, як ті лопаті опускалися в воду. Отак, у їхньому супроводі, вельботи й пливли далі. В тих морях, що кишать акулами, таке трапляється з китобоями нерідко: акули інколи пливуть слідом за китобійним судном, як на Сході стерв’ятники летять услід за військом. Та це були перші акули, яких побачили з «Пеквода», відколи вистежили Білого Кита. Чи то, може, через те, що плоть тигрово-жовтих варварів, які були веслярами на Ахавовому човні, пахне для акул смачніше, чи ще з якої причини, вони пливли тільки за цим одним вельботом, не докучаючи двом іншим.

- О серце з гартованої сталі! - прошепотів Старбак сам до себе, проводжаючи вельботи поглядом.- Невже ти ще можеш сміливо дзвеніти перед таким видовищем? Твій човен пливе серед розлючених акул, вони женуться за тобою, пороззявлявши пащі, і це у вирішальний, третій день! Адже коли три дні минули в одній безперервній погоні, то перший день - це тільки ранок, другий - полудень, а третій - вечір і кінець усього, який би не був той кінець. Ох, боже мій! Що це пронизує мене й зоставляє по собі такий мертвотний спокій, та ще очікування - на самій вершині жаху! Майбутнє пропливає переді мною якимись мертвими обрисами й кістяками, а все минуле розпливається в тумані. Мері, кохана! Ти розтанула в блідому сяйві позад мене. Сину! Я, здається, бачу тільки твої очі. Які вони чудесно сині! Найскладніші загадки життя якось простішають, прояснюються, та набігають хмари й заслоняють їх. Чи це надходить кінець мого шляху? Ноги піді мною мліють, наче я йшов пішки цілий день. Прикладу до серця руку - чи воно ще б’ється? Ворушися, Старбак! Віджени ці примари! Не стій на місці! Говори вголос! Гей, на марсі! Ти не бачиш, як мій син махає ручкою з пагорка? Чи я збожеволів?.. Гей, нагорі! Не спускай очей з човнів! І стеж пильно за китом!.. О! Знов! Віджени того яструба! Дивись, клює! Зриває флюгер! - заволав він, показуючи на червоне полотнище, що маяло на грот-щоглі.- Ха! Зірвав і поніс геть!.. Де ж тепер капітан? Ти не бачив цього, Ахаве? Тремти ж! Тремти!

Вельботи ще не відпливли дуже далеко, коли за знаком зі щогли - опущеною рукою марсового - Ахав зрозумів, що кит пірнув. Але, сподіваючись опинитися ближче від нього, коли він вирине, капітан і далі вів човен тим самим курсом, трохи збоку від судна. Заворожена команда зберігала глибоку мовчанку, а зустрічні хвилі били й били в ніс вельбота.

- Забивайте, забивайте свої цвяхи, о хвилі! Забивайте по самі головки! Ви забиваєте їх у те, що не має віка. А мені не судилися труна й мари! Мене може вбити тільки конопля! Ха! Ха!

І раптом вода навколо човна повільно здулась широкими колами, а потім швидко опала, ніби скочуючись по схилах айсберга, який зринає на поверхню. Почувся глухий гуркіт, якесь підводне гудіння, і всі затамували дух, коли