Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Як ти...

–Алло? Вагончик ясновидиці! Написано на вході! – роздратовано відповіла дівчина.

Старла нервово ковтнула. Але передчуття не було. Дівчина говорила правду.

–Так. Його так звали.–тільки й сказала вона.

–Еліот був твоєю половиною? – запитала дівчина, уважно дивлячись на Старлу.

–Хто така половина?

–У кожного мага є половина. Це те, що робить пару одним цілим.

–Про мага не зрозуміла, але так. Він був моєю половинкою.

–Ти не знайдеш убивцю, забираючись у поліцейську дільницю. Ти нічого там не знайдеш, крім нових запитань.

–А де знайду? – запитала вона, ігноруючи те, що дівчисько нахабно влазило їй у голову.

–Завтра, при світлі місяця, і заграві зірок, ти знайдеш себе... – відповіла дівчина, глянувши в стелю, її очі блиснули, ставши яскравішими, Старла втиснулася в стілець.

–Чого?

–Пророцтво свідчить, що в ніч свого двадцятиріччя ти усвідомиш усю себе.

–Яке ще пророцтво?

–Ти не зрозуміла, хто ти. Це тобі належить дізнатися завтра.

–Чому саме завтра?

–Завтра день твого народження. А тепер іди. У мене черга, а сили закінчуються.

Старла залишила вагончик, сунувши руки в кишені. Примітно те, що дівчина не взяла з неї грошей. Який дивний парк... Вона йшла, роздумуючи над почутим, і не могла зрозуміти, як дівчина змогла все це дізнатися. Повернувшись додому, вона проспала до третьої години наступного дня. Прокинувшись, вона поснідала. Найджел не йшов у неї з голови. А тому, вона піднялася, вдяглася і вийшла з квартири. Було похмуро, землю встеляв туман. Потемніло сьогодні швидко, перекусивши в кафе, вона вирішила пройтися додому іншим шляхом. Ноги самі принесли її на поріг її притулку. Тут вона провела останні п'ятнадцять років, поки не втекла. Вона мріяла спалити це місце дотла, з усіма, хто тут перебував, хто ображав її роками. Але тепер вона виросла і ця будівля вселяла в неї тільки тугу. Документація була в кабінеті в директора притулку. Її так і підмивало знайти щось на цього Найджела. Навіщо це, якщо він не є зачіпкою, вона не знала. Цих людей пов'язувало тільки прізвище. Але Торвальдів у Ґотліні було чимало. Лише на південній вулиці мешкали три родини з таким прізвищем. Але вона відчувала дивну потребу в цьому, рівно так само, як і знайти файл про вбивство Калеба Торвальда.

Тримаючи ліхтарик у зубах, Старла рилася в картотеці в столі директора притулку. Залізти куди–небудь у Ґотліні їй не становило труднощів. Дівчина завжди передчувала, коли потрібно сховатися. Своє передчуття Старла визначала, як добре розвинену інтуїцію.

Папка Найджела була найтоншою з усіх. У ній була лише анкета зі знімком маленького Найджела. На фото була однорічна дитина. Маленький носик–гудзик, великі карі очі з пухнастими віями і темний пушок над головою. Упізнати в цьому хлопчику дорослого Найджела не вдасться. Почувши стукіт унизу, Старла схопила папку, закинувши її в сумку і вистрибнула у вікно, приземлившись навпочіпки. Старла розглядала фото маленького Найджела, милий хлопчик із зеленим паровозиком у руках. Вона взялася за телефон і швидко набрала повідомлення.

«Привіт! Я – Старла. Здається, ми з тобою були в одному сиротинці!» – Написала вона в директ Найджелу.

Він відповів через п'ятнадцять хвилин.

"Привіт...Я був маленьким у сиротинці і майже нікого не пам'ятаю..."

О'кей...подумала Старла, тепер пальцем у небо.

"Я пам'ятаю, що ти любив гратися із зеленим паровозиком... Здається, ти називав його Якслі."

"Я називав його Паркер!" – майже миттєво відповів хлопець.

Старла підняла брову. Бінго. Тобто іграшку він пам'ятає, але не пам'ятає дітей?

"Точно. Вибач"

"Я все одно не пам'ятаю нікого на ім'я Старла. У тебе є фото?"

Старла заплющила очі.

"Я була єдиною дівчинкою з червоним волоссям. Мене ще дражнили за нього."

"ОМБ! Точно! Старло, привіт!"

Вона закотила очі. Чим би ще запам'ятатися сиротам?

"Ти в Ґотліні?"

"Так... типу. А ти?"

"Я теж."

Старла відкинула телефон. Вона не хотіла ятрити старі рани. Спогади про притулок її гнітили. Телефон знову пропищав.

"Я не вважаю червоне волосся приводом когось ображати. Вони тобі заздрили, тому, що ти була не така, як усі. А це навпаки круто."

Старла вичавила із себе посмішку. Який милий хлопчик. Вона зібралася і пішла до поліцейської дільниці. Телефон заволав, Старла зникла за кущем.

–Якого біса, Френку? – шипіла вона.

–Де твоя стаття?

Старла закотила очі. Вона зовсім про неї забула.

–Я не можу говорити.

–Тобто як не можеш?! – волав редактор газети. – Де твоя стаття?! Око Ґотліна, Ґотлін–свер і навіть Дзеркало Ґотліна вже виклали свої статті!