Олена Гриб - Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб

28.4

 

***

/За рік/

Місяць світив так яскраво, що розрізнявся кожен прожилок на листі старих лип, які оточували особняк і заховану в глибині двору альтанку. Вітер затих. Тіні, відкинуті гілками, майже не рухалися, дерева поскрипували самі собою.

Яскравий диск затьмарював зірки, вони здавалися тьмяними й непоказними. Сузір'я Орла, яке з'являлося на небосхилі лише в місяці Липи, виглядало з-за широких крон, жовтувато миготіло, ховалося за клаптями хмар.

Несміливо співали цикади, зрідка подавали голос жаби, вдалині висвистував соловей…

– Південна ніч, – прошепотіла Міка. – Гарно… Досить сопіти, Ріане! Ти псуєш усю картину.

– На себе подивися, – огризнувся губернатор, важко дихаючи. – Таке враження, ніби за тобою гналися собаки. О, вибач! Вони женуться за нами прямо зараз!

Низьке гарчання десь біля воріт підтвердило його слова.

Кущі бузку заворушилися. Широке темне листя, що блищало сріблом у примарному світлі, розступилося. Тріснула гілка, не витримавши напору сильних випещених тварюк, для яких не мало значення, стежка перед ними чи суцільні зарості. Зляканий їжак шмигнув через доріжку і втік під коріння найближчої липи.

– Це просто собачки. – Міка щільніше притиснулася до Даріана. – Вони ручні. Сторожові. Навчені. Ох ти ж!

У глибині алеї блиснула пара зелених очей. До неї приєдналася інша – більша. Ще одна спалахнула віддалік. Три пащі розтулилися, демонструючи білі ікла, глухий рик пройшовся нервами і затих, щоб вибухнути ближче.

– Моя садиба, – почав перераховувати Керрейт. – Мій будинок. Мій двір. Моя наречена, моя охорона та моя альтанка. То чому ми стоїмо на даху цієї клятої альтанки, як якісь злодії?

– Облиш, Ріане, все не настільки погано. Скоро ранок, псів відкличуть…

Товсті хвости хльостали по пагонах, що витяглися за весну, збивали додолу листя. Вгодовані боки лисніли і здавалися нереальними в блідих променях місяця. Вологі носи тремтіли, передчуваючи розвагу.

– Ще б пак, ранок настане всього годин за п'ять, – сарказм губернатора був очевидний. – Зачекаємо, чом би й ні?

Міцні пазурі пройшлися дерев'яними стовпами зі скреготом, що рвав душу. Важка туша з розгону врізалася в тонку стінку, і споруда відчутно хитнулася.

Міка скрикнула, потягла Даріана подалі від краю. Змусила сісти і вчепитися в покрівлю.

– Стовпи в землю вкопані, – сказала без впевненості. – Начебто.

Наступний десяток стрибків показав: фундамент у конструкції є, причому якісний.

– Ну і як тобі вечеря під місяцем? – незважаючи на хитке становище, в голосі Керрейта чувся сміх. – Достатньо романтики?

Одного погляду вниз вистачило, щоб Міка здригнулася. Роззявлені пащі наче чекали, коли в них потрапить чиясь кінцівка, язики звисали темними ганчірками, прискорене дихання розносилося округою. Абсолютне жахіття!

– На сьогодні вистачить, – відповіла спокійно. – Якщо ти знав, що в садибі розгулюють собаки, то навіщо погодився влаштувати пікнік? – накинулася зі звинуваченнями на свого супутника.

– Знав? Звідки мені знати? Наші прибудуть тільки наступного тижня. А ці – сусідські. Вони світліші, не бачиш?

– Мені байдуже!

Подвір'ям рознісся гавкіт, і в ньому вчувалася справжнісінька образа.

– Ти ж наготувала всього, чаклунко, – примирливо почав Даріан. – Та й місяць такий… Гарний.

Триголосе виття погодилося з останнім зауваженням.

– Угу. – Міка мрійливо глянула на небо і поклала голову на плече губернатора. – Саме час для романтичної вечері під покровом зірок.

Тріск залишеного на під'їзній доріжці кошика і дружне чавкання доводили: чотирилапі сусіди повністю поділяють цю думку.

– Сподіваюся, виделки вони не зжеруть, – стурбовано промовив Керрейт.

– Боїшся, що пораняться?

– Жалію своє срібло. А що? Я вже майже сімейна людина, настав час думати про майбутнє.

Хвости завиляли активніше. З-під куща долинув металевий брязкіт, за ним – дзвін розбитого посуду.

– Блюдцям із котиками кінець, – зітхнула Міка.

– Ми купимо нові. Кращі, красивіші, міцніші…

– Бажано із заліза.

– Плануєш часто вибиратися на такі прогулянки, Мишко?

Вона засміялася. Незважаючи на дику ситуацію, з Даріаном було добре та затишно. Надійно. А ще вони розуміли одне одного з пів слова і приймали без застережень та уточнень.

Міка нарешті знайшла того, кому вірила. Просто вірила. Без жодних «тому що» і таємних сумнівів. Для неї це означало набагато більше, ніж пристрасті напоказ та нескінченні зізнання.

– Час від часу, – вона торкнулася губами куточка губ Керрейта. – Без романтики не можна.

Один із собак налетів на молоду липу, що нависала над альтанкою. Тонкий стовбур колихнувся, листя почало рухатися. Сонний кажан зірвався з гілки і плюхнувся губернатору на коліна. Той зашипів, махнув рукою… Рудуваті крила обдали його повітряною хвилею, налякана тварина злетіла вгору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍