Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

не про вбивство. Це не була ненависть. І не безумство. Це був відчайдушний німий крик пораненої душі, що здригалася в нападі такої муки, якої не відкривали йому жодні людські очі. І раптом у ньому заговорив могутній голос, перекриваючи всі інші думки, — про те, яким жалюгідним є кохання, якщо в коханні немає віри.

З важким серцем він обернувся до Кедсті. Усе, що він казав собі, було марне, продиктоване відчайдушною сліпою вірою. І все ж він боровся за цю віру, навіть зараз, дивлячись в обличчя Кедсті, на якому застиг вираз жахливої передсмертної муки.

Потроху він заспокоювався. Торкнувся щоки мерця — та виявилась уже охололою. Трагедія мала статися годину тому. Він уважніше роздивився садно на чолі Кедсті. Ушкодження було неглибоке, і завданий удар мав би лише на короткий час оглушити інспектора поліції. І за цей час сталося ще дещо. Попри майже надлюдські зусилля, з якими Кент намагався відігнати від себе видіння, він усе одне яскраво бачив усю картину: швидкий оберт до столу, ідея, що спалахує при вигляді ножиць, довге відрізане пасмо волосся, задушення Кедсті, коли той отямлюється. Знову й знову він пошепки казав собі, наскільки це все неможливо, абсурдно, відверто несумісне одне з одним. Лише схиблений розум міг вигадати настільки потворний спосіб убивства Кедсті. А Маретта не була божевільна. Вона вже точно була при здоровому глузді.

Його очі, наче очі тхора-мисливця, швидким поглядом обвели кімнату. На чотирьох вікнах були довгі шнури від завіс. На стінах як трофеї висіло кілька предметів зброї. На краю письмового столу Кедсті лежав кам’яний томагавк, що слугував прес-пап’є. А ще ближче до рук мерця, незахований серед паперів, лежав шнурок від взуття. Під безвільною рукою валявся автоматичний пістолет. Маючи поряд усі ці потенційні знаряддя вбивства, які неважко було схопити й задіяти, не гаючи часу, навіщо вбивця застосував пасмо жіночого волосся?

Шнурок для взуття особливо привернув увагу Кента. Його неможливо було не помітити — шнур із оленячої шкіри метр двадцять завдовжки й півсантиметра завширшки. Він почав шукати його пару і знайшов на підлозі, там, де стояла Маретта Редіссон. І знову питання без відповіді забриніло в мозку Кента: чому вбивця інспектора застосував пасмо волосся замість шкіряного шнурка або одного зі шнурів, що висять на вікнах на видноті?

Кент підійшов до кожного вікна й виявив, що всі вони замкнені. А тоді востаннє нахилився до Кедсті. Він знав, що в завершальні миті свого життя Кедсті зазнав довгої та страшної агонії. Це було написано на його викривленому обличчі. А інспектор Кедсті був могутнім чоловіком. Навіть частково оглушений ударом, він боровся. Та все ж у когось вистачило сил, щоб, відкинувши йому голову, повільно видушити з нього життя цим волосяним зашморгом. І тепер, коли все побачене потроху набуло сенсу, Кент відчув, як глибоко в душі зростає могутня переможна радість. Не можна було уявити, щоб у руках і тілі Маретти Редіссон вистачило сил убити Кедсті. Хтось сильніший за неї тримав його в кріслі, у якому він знайшов свій кінець, і хтось сильніший за неї задушив на смерть інспектора поліції!

Кент повільно вийшов із кімнати, безшумно зачинивши за собою двері. Він побачив, що вхідні двері незамкнені, як і залишив їх Кедсті.

Деякий час він стояв біля тих дверей, ледве наважуючись перевести подих. Кент прислухався, але жодного звуку не долинало зі тьмаво освітлених сходів.

Більше за шок від трагедії, за мисливські інстинкти ним володіла нова думка, сповнюючи усвідомленням жахливої загрози, з якою він ніколи раніше не стикався. Ця нова загроза гнітила його більше, ніж самий факт убивства Кедсті. Думка була про Маретту, про ту долю, яку принесуть їй світанок і викриття скоєного злочину. Його руки мимоволі стиснулися в кулаки, зуби зціпилися. Весь світ був проти нього, а завтра буде й проти неї. Лише він, попри всі ті звинувачувальні докази в кімнаті позаду, не повірить, що вона винна у вбивстві Кедсті. А він, Джим Кент, уже був убивцею в очах закону.

Він відчув, як усередині нього потроху прокидається натхнення, збирається докупи міць нової сили. Кілька годин тому він був вигнанцем. Приреченим. Позбавленим останньої надії в житті. І в ту годину найгіршого розпачу Маретта Редіссон прийшла йому на допомогу. Крізь бурю, від якої здригалася земля під її ногами й палахкотіла вогнем темрява неба над її головою, вона йшла боротися — за нього. Не зважаючи на ціну. Не зважуючи шансів. Вона просто прийшла — ТОМУ ЩО ВІРИЛА В НЬОГО. А тепер вона там, нагорі, жертва жахливої ціни, що стала першою платою за його свободу. Ця думка наче кинджалом пронизала його. Він анітрохи в тому не сумнівався. Гра, розіграна заради його порятунку, добігла розв’язки, і як наслідок Кедсті був мертвий.

Кент підійшов до нижніх сходів. Тихо, скинувши чоботи, він став підійматися нагору. Ще не досягнувши верхньої сходинки, він відчайдушно хотів вигукнути ім’я Маретти. Хотів ринути до неї з розкритими обіймами. Натомість він тихо підійшов до дверей і зазирнув усередину.

Дівчина лежала, зіщулившись, згорнувшись клубочком на своєму ліжку. Вона сховала обличчя, і все навколо нього потопало в розметаному волоссі. На якусь мить Кент злякався. Він не бачив, чи дихає дівчина — настільки вона була нерухома, наче мертва.

Безшумним кроком він пройшов через кімнату й опустився на коліна біля неї, простягнув до неї руки й обійняв її.

— Маретто! — покликав він тихим голосом.

Він відчув раптовий дрож — наче озноб охопив її. Він притиснув обличчя до подушок, так, що воно потонуло в її волоссі, ще вологому від дощу. Він притягнув її ближче, стискаючи в руках її струнке тіло, і тихий зойк вирвався в неї, стогін пораненого звіра, схлип без сліз.

— Маретто!

Більше він нічого не казав. Це було все, що він міг вимовити в цю мить, коли його серце било в груди, наче барабан. А потім він відчув, як її руки повільно відсторонюють його. Побачив її біле обличчя, її широкі застиглі очі за кілька сантиметрів від його власних, і вона відсунулася від нього до стіни, так само, по-дитячому згорнувшись клубочком на ліжку. Вона не зводила з нього очей, що лякали його. У тих очах не було сліз. Дівчина не плакала. Але її обличчя залишалося бліде, як тоді, коли Кент побачив її в кімнаті Кедсті. Жах і потрясіння частково зійшли з нього, і зараз її очі дивилися на Кента вже іншим поглядом. Це був погляд недовіри, що повільно