Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

звідки ж їм знати?! — як дуже часто московське начальство поводилося стосовно республік непристойно, керувало невміло, нетактовно, втручаючись не лише в розв’язання проблем загальносоюзних, ай виключно республіканських: культурних, національних, релігійних. Вдумливим, талановитим людям у республіках Москва в’язала руки й ноги...» То скажіть на милість, пане Голованов, чому ви, знаючи про все це, чим, до речі, злочинні дії московського «центру» щодо «провінційних» народів далеко не вичерпуються, вперто знову й знову кличете нас під ту ж «руку» Москви? Аби знову повторилося те саме (ну, невже можна вважати за серйозний «конструктив» декларовані автором благі наміри на кшталт «поміняти непридатний механізм керівництва»?)?! Та ви, вочевидь, цього не лише не бачите, а й бачити не хочете, бо вперто своєї гнете: «...з тою ж Україною Росію пов’язує не тільки Переяславська рада, а й живі долі Шевченка й Гоголя, Антонова й Патона, Амосова й Філатова, Корольова і Янгеля. Пов’язують друзі, рідня, могили». Вже бодай би хоч Шевченка не притягали до цього гурту, бо вже чиє–чиє, а його ставлення до московської тюрми — добре відоме, та й про «могили» писав не раз: «України далекої, Може, вже немає... Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили — Нашу славу...» («СОН») «...заходились Древности шукати У могилах... бо нічого Уже в хаті взяти...» («ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ») «Нехай риє, розкопує, Не своє шукає...» («РОЗРИТА МОГИЛА»). Та й до переяславського «возз’єднання», як видно із багатьох його віршів, присвячених гетьманові Хмельницькому («За що ми любимо Богдана?..», «Розрита могила», «Якби–то ти, Богдане п’яний...» та ін.), Шевченко ставився цілком однозначно. Ось що, зокрема, говорив про це М. Драгоманов (Мовчанюк, 2000): «У «Великому льоху» Шевченко показує себе ворогом Богдана Хмельницького, який «присяг Москві», і прихильником Мазепи». То лише зі сторінок імперських видань проповідувалося, що Переяславська рада нібито «здійснила споконвічну мрію, багатовікове прагнення і боротьбу протягом сторіч українського народу за возз’єднання України з Росією, яке було величезним благом для України», внаслідок чого, як наголошує О. Апанович (Українсько–російський... — 1994), «виходило, що український народ був єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти своєї незалежності і мріяв тільки про те, як би влізти у той імперський зашморг». А насправді, то Переяслав ще й донині, справді–таки, «в’яже» Україну. Цілком резонно ремствуючи на затягування процесу відновлення необхідних економічних зв’язків, автор все одно закликає нас прямісінько у... минуле: «Як довго будемо гратися у неіснуючі в людській свідомості кордони (не розумію, чому для «повного щастя» обов’язково треба знову повернутися до загальнонародної комуналки? Кому можуть заважати стіни окремих помешкань і чому з метою поліпшення стосунків між сусідами їх обов’язково треба ламати, тоді як у нормальних людей для цього існують двері?.. — М. Л.) і годувати армію опереткових прикордонників та митників — дармоїдів і хабарників?» Дармоїди й хабарники, справді, ні до чого. Однак у всьому світі є кордони і прикордонники, митниці та митники, бо без цього нема держави. А щодо їх оперетковості, то, на моє тверде переконання, держава, в якій опереткові прикордонники й митники, опереткова армія, оперетковий парламент тощо, — ця держава має й оперетковий (для декого ця оперетковість є надзвичайно привабливою) суверенітет, а тому перебуває у серйозній небезпеці, оскільки, як засвідчує новітня історія, перша–ліпша п’яна банда овсієнків–муравйових може легко позбавити її цієї «оперетковості», тобто знову перетворити в колонію «братньої» метрополії. І прикладів того, що таке бажання декому, в тому числі багатьох представників російської інтелігенції, й досі не дає спокою, — вистачає. ">[143].

Як повідомляє соціолог Фонду «Общественное мнение» (Москва) Т. Кутковець (1993), ще «з того самого моменту, коли тодішній прес–секретар Б. Єльцина вперше голосно й недвозначно виголосив погрози на адресу України», вона очікує, «що пролунає зважена і, головне, розсудлива відсіч російського інтелігента тим безвідповідальним і, хотілося б думати, не свідомим того, що творять діячам, хто систематично і завзято розпалює, м’яко кажучи, неприязнь до України, її влади... її народу». Але, на жаль, цього й досі не сталося, бо російська інтелігенція ніби в рот води набрала.

І то не дивно, оскільки, як доводить доктор історичних наук В. Сергійчук (Чому мовчать... — 1993), «російські демократи повну свободу мислять тільки для себе, а українцям рекомендують жити в рамках дозволеного. (Проте й українська інтелігенція, спостерігаючи, як упродовж кількох років вищі керівні органи нової української держави утримують «в рамках», а фактично усувають від повнокровної участі у державотворчих процесах на теренах Кримської автономії кримськотатарський народ, теж не поспішає виступити єдиним фронтом на захист зневажених прав цього багатостраждального народу.

«Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації», — застерігав ще на початку нинішнього століття один з ідеологів українського націоналізму М. Міхновський (там само), бо коли «демократія пануючих націй... стане при державній владі, тоді сподіватись