Стівен Кінг - Необхідні речі

тому не міг розпізнати, хто це, але чоловік, який тримав її заручницею, мав на собі обірвані рештки футболки «Гарлі Девідсон». Саме цей чоловік спробував убити Норріса біля муніципалітету, саме він випустив мізки Бастерові Кітону. Хоч він ніколи з ним не бачився, Норріс мав якусь певність, що зіткнувся з місцевим хуліганом Тузом Мерріллом.

– Йобен-бобен, Норрісе! Це ж Алан! Що там діється?

«Хто б то не був, – подумав Норріс, – він не чує, як ми наближаємося. Зважаючи на весь інший гуркіт. Якщо Алан сюди не зиркне, якщо не натякне тому гівноїдові…»

Табельний револьвер Норріса лежав у нього на колінах. Він опустив пасажирське вікно машини й підняв пістолет. Раніше ствол важив фунтів сто? Тепер усі двісті.

– Сіте, їдь повільно. Так повільно, як можеш. А коли я тебе штовхну ногою, зупинися. Одразу ж. Не починай обдумувати.

– Ногою! Тобто – ног…

– Заткнися, Сіте, – з виснаженою добротою промовив Норріс. – Просто пам’ятай, що я сказав.

Норріс повернувся вбік, висунув голову й плечі з вікна та вхопився за рейку, на якій трималися мигалки. Повільно, натужно він витягнув себе і всівся на вікно. Плечі вили від болю, а сорочку почала просякати свіжа кров. Тепер вони менш ніж за тридцять ярдів від трійці, що стояла на вулиці, і він міг націлитися вздовж даху прямісінько на чоловіка, що тримав жінку. Вистрелити не міг, принаймні поки що, бо, найпевніше, поцілить і в неї. Але якщо хтось із них поворухнеться…

Вони підібралися настільки близько, наскільки Норріс міг собі дозволити. Він буцнув Сіта по нозі. Старий обережно зупинив авто на вкритій цеглою та іншими рештками вулиці.

«Рухайся, – молився Норріс. – Хоч хтось із вас, поворухніться, однаково хто, бодай трішечки, будь ласка, прошу, поворухніться».

Він не помітив, як відчинилися двері «Необхідних речей». Він надто несамовито зосередився на чоловікові з пістолетом та його заручниці. Так само він не бачив, як Ліленд Ґонт вийшов із крамниці і став під зеленим навісом.

13

– Це мали бути мої гроші, урод! – закричав Туз на Алана. – І якщо хочеш повернути собі цю суку, цілу, як з коробки, краще скажи мені, якого хера ти з ними зробив!

Алан вийшов з універсала.

– Туз, я не знаю, про що ти говориш.

– Відповідь неправильна! – вереснув Туз. – Ти прекрасно знаєш, про що я говорю. БАТИНІ гроші! У банках! Якщо тобі потрібна ця сука, кажи, що з ними зробив! Хороша пропозиція, але тимчасова, хуєсос!

Кутиком ока Алан помітив якийсь рух нижче з Мейн-стріт. То була поліцейська машина, мабуть, поліцейська машина округу, але дивитися уважніше він не смів. Якщо Туз дізнається, що до нього підкрадаються, то вб’є Поллі. І зробить це швидше, ніж хтось устигне оком кліпнути.

Тож натомість він втупився Поллі в обличчя. Її темні очі були стомлені й наповнені болем… але не страхом.

Алан відчув, як його знову почав повільно наповнювати здоровий глузд. Смішна ця штука, здоровий глузд. Коли його в тебе відбирає, ти про це не знаєш. Не відчуваєш розлуки. І розумієш лише тоді, коли він повертається до тебе, ніби якась рідкісна дика птаха, що живе і співає всередині тебе не за наказом, а за власним вибором.

– Він помилився, – тихо сказав він Поллі. – Ґонт помилився з касетою.

– Про що ви тут пиздите? – Голос Туза був нестійкий, накокаїнений. Він притиснув ствол пістолета Поллі до скроні.

З них усіх лише Алан помітив, як тихенько й непомітно відчинилися двері «Необхідних речей», та й він би цього не побачив, якби так суворо не відвів погляд від поліцейського авто, що піднімалося вулицею. Лише Алан побачив – примарно, на самій периферії зору – високу постать, яка вийшла, одягнена не в спортивний піджак, не в смокінг, а в чорне суконне пальто.

Мандрівниче пальто.

В одній руці містер Ґонт тримав старомодну валізку, з тих, в яких у минувшину комівояжери носили свої товари й зразки. Вона була виготовлена зі шкури гієни і зовсім не була нерухомою. Валіза роздималася й розбухала, роздималася й розбухала під довгими білими пальцями, що стискали ручку. А зсередини, ніби далекий вітер чи примарний крик, який можна почути у високовольтних кабелях, долинав слабкий вереск. Алан не чув цей страшний і неприємний звук вухами, а ніби відчував його серцем і розумом.

Ґонт стояв під навісом, звідки бачив і поліцейську машину, і мізансцену біля універсала, а в його очах проступав вираз роздратування… або навіть тривоги.

Алан подумав: «А ще він не знає, що я його бачу. Я навіть у цьому впевнений. Господи Боже, тільки б я не помилявся».

14

Тузові Алан не відповів. Натомість він заговорив до Поллі, стискаючи пальці на банці «Жуй-смакуй». Туз її й не помітив. Найвірогідніше, мабуть, тому, що Алан просто ніяк не намагався її приховати.

– Енні того дня не пристебнула ремінь безпеки, – сказав Алан Поллі. – Я тобі це колись говорив?

– Не… не пам’ятаю, Алане.

Позаду Туза Норріс Ріджвік, силкуючись, витягував себе з вікна автомобіля.

– Ось чому вона вилетіла через лобове.

«Лише за мить мені доведеться кинутися за кимсь із них, – подумав він. – Туз чи містер Ґонт? Куди? Кого?»

– Ось про що я постійно думав: чому в неї непристебнутий ремінь. Вона ж навіть не думала про це, бо звичка настільки глибоко вкорінена. Але того дня не пристебнулася.

– Це твій останній шанс, коп! – пискнув Туз. – Я або гроші свої заберу, або цю суку! Вибирай!

Алан і надалі ігнорував його.

– А на касеті її ремінь був пристебнутий, – промовив Алан і раптом зрозумів. Усвідомлення здійнялося з глибин розуму, ніби ясна срібна колона вогню. – Він ще був пристебнутий, І ВИ ПРОЇБАЛИСЯ, МІСТЕРЕ ҐОНТ!

Алан крутнувся в бік високої фігури, що стояла під зеленим навісом футів за вісім. Він ухопився за верхівку «Жуй-смакуй», зробив великий крок у бік найновішого підприємця Касл-Рока, і не встиг Ґонт зробити хоч щось – не встиг навіть почати округлювати очі, – як Алан зірвав кришку з останнього Тоддового приколу, про який Енні казала йому: нехай купить, бо дитинство буває лише раз.

З банки вискочила змія, і цього разу то був не фокус.

Цього разу вона була реальна.

Це тривало лише кілька секунд, й Алан так і не дізнався, чи хтось це бачив, але Ґонт – так, у цьому він аніскілечки не сумнівався. Змія була довга – набагато довша, ніж ота з гофрованого паперу, що вилетіла з банки десь тиждень тому, коли він зняв кришку на стоянці біля муніципалітету після довгого самотнього повернення з Портленда. Її шкіра блищала переливчастою грою кольорів, а тіло було поцятковане діамантами червоного й чорного, наче в якоїсь приголомшливої гримучої.

Упавши на