Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

А що ж ви хотіли? Ясно, що не довіряли їм… євреям… Були ж випадки, що й ветерани з їхніх подавали на виїзд, навіть Герої Радянського Союзу… Скільки скандалів було… Хто ж знав, що все кінчиться… так скоро…

А! Клюнуло! Ну давай, давай, пішла, рідненька… Оп-па!

Єсть!..

Тьху ти, знов — плотвичка… Таке, хоч у воду назад випускай…

Тут оцей момент, знаєте, азартний: коли клюнуло — а ти ще не знаєш, що!.. Найбільш відповідальний такий момент… А я тоді ще молодий був, пороху, тас-скать, не нюхав, — ну, й витягнув разом із тою тьоткою… цілий, вибачте, єврейський кагал… Десь вона порадилася — у них своя мережа взаємодопомоги діяла чітко! — ну, й знайшли, як їй відмазатись… зіскочити, значить, з гачка. Вони, бачте, подумали, що я теж з їхніх, тільки скритий — переписаний на російське прізвище… коли ото боротьба з космополітами була. А такі, скриті — їх у штат рідко брали, вони більше аґентами були, старалися… Будеш старатися, коли в тебе, приміром, мати єврейка, а батько — поліцай! Шуцман, да… Все життя з шкури лізти будеш. Винуват, як? Ну, не будемо вказувати пальцями, люди зараз шановані, великі посади займають… Неважно. Так от, вони тоді між собою вирішили, що й я маю бути з таких — приховав, значить, плями в біографії, з чистою анкетою в органи проліз… Слабе місце, думали, знайшли, і по ньому вдарили — щоб перевести, значить, стрілки… з тої баби їхньої — на мене, найкращий хід. Безпрограшний…

Винуват, як? А… Це, знаєте, тільки так прийнято думати — ніби КҐБ було всемогутнє, і не можна було його обійти… Насправді бардак в органах такий же був, як і всюди… бюрократія, підсидки… Мені ж теж треба було за тих два місяці, що вхолосту пройшли, начальству пояснювальну писати. А тут приходить на тебе такий пакет — скарга від об'єкта розробки плюс анонімка — і все, ти вже мічений! Підозра посіяна: єврей, мовляв, єврею ока не виклює… ще й підмажуть йому з якого-небудь Сохнута, з їхньої єврейської каси… за те, що своїх від КҐБ відмазує… Головне ж що? Кинути тінь, — а ти потім доказуй, що ти не верблюд! Що не вів подвійної гри… Грамотно придумали, ну — прорахувалися трохи… Ніхто ж не знав, як діло було… Я ж і сам тоді ще нічого не знав…

А я вже на юрфаці вчився, закінчував. Заочно… Капітана одержав. Тільки-тільки наладилося життя…

Тяжко було, знаєте… Завжди тяжко, коли тобі не довіряють. Радіють за твоєю спиною, що ти спіткнувся, бо на твоє місце вже черга намилилась… І дома — та сама пустота, нема на що опертись… Старий запив по-чорному… батько, Бухалов. По п'яні мені й розказав, мама тільки плакала… Він після того й прожив недовго. Тяжко дуже вмирав, з образою… на цілий світ… Цироз печінки — не жарти. Ніка його вже не застала, вона вже пізніше народилася… коли його вже не було…

Не дує вам, ні? В ноги не холодно?

Такий був період… Жити не хотілося, додому йти ввечері не хотілося… Який смисл, думаєш? Натиснути кнопку, і все… Це ж я ще тоді всього не знав… Але вдарило сильно… І головне, розумієте, як на сміх, — що да, виходить, таки єврей! Байстрюк. І що матір мою рідну, яка мене народила, так само підозрювали… в подвійній грі… Просто… як прокляття якесь… Оці думки… Тьфу-тьфу, не дай Боже…

Оцей-от страх… не за себе вже, нє подумайте… він звідтоді десь у мені — сидить, сидить… В кишках засів. Слава Богу, що Ніка того всього не знає… В неї своє життя… З чистої сторінки, тасскать… Хай…

Думаю, батько й сам усього не знав… Бухалов. Але це його підкосило. Добило, да… Що він мусив виправдовуватись… за мене. Аж до Москви дійти, бо тут, у Києві, на нього дивились, як на чокнутого… Ніхто не хотів брати на себе відповідальність, всі думали тільки про свою шкуру… ну, і про те, як би кусок чужої відхватити, коли випаде нагода… Він тут був чужий. Для тих самих органів, яким життя віддав… для яких і мене виростив… Старий придурок, що вже ніякого впливу не мав. Ну й що, що персональний пенсіонер? Коли вся його служба, все, рахуйте, чому він віддав життя — все розлетілось, як… як пух — від одного сфабрикованого доносу… Як він кричав, випивши… Матюкався… Криси! — кричав… Про бандерівців мені раз сказав, от того ввік не забуду— що він їм заздрить: як вони стояли за своє! Тридцять років не згадував, а тут вернулось… Я на нього тоді по-новому подивився… Це ж іще до путчу було, до всіх перемін…

Складно це все, знаєте… А ви хочете, щоб — раз-два, і готово! От зараз, мабуть, слухаєте й думаєте — до чого це все я, да? Я ж бачу… Всі спішать, усім нетерплячка… Архіви вам відкрий, документи всі подай на блюдечку, гриф секретности зніми до закінчення п'ятдесятилітнього строку… Знаєте, скільки я вже цих хвиль пережив? От і ви з своїм фільмом туди ж…

А що з того може вийти — подумали? Діти ж лишилися, внуки… Їм-то — за що це все?..

Ех, Дарино Анатоліївно… Я й сам би радий… всього не знати. Часом, як подумаєш — от, вижив… а для чого?..

Ото тільки Нікушка… Доча моя. Їй я завжди буду потрібен.

Що, змерзли? Ну, значить, треба випити ще… Казав мій тесть — рятуймося, бо тверезіємо!.. Давайте, давайте… Ваше здоров'я! Хух…

Це він мені сім'ю спас… врятував. Тесть мій. А потім уже Нікушка народилася. Якби не він, хтозна, як би воно обернулося… Пустота була така… як чорна діра. Такий період… На роботі мрак, і дома — мрак… Вихід? А який же міг бути вихід? Раз у систему попав, тут уже, дорогі ви мої, діло таке — або вверх, або вниз! Третього не дано… Такі правила. Доти в мене йшло вверх, а коли вниз — то вже все життя насмарку… це в тридцять-то років! І дома ніякого просвітку, нема куди йти… Моя дулася на мене… боялася, що в діру якусь зашлють, дублянку вона собі там не купить… таку, як у нашому розподільнику, — вона якраз записалась на них на чергу… Потім тесть із Афганістану тих дублянок цілий контейнер пригнав, то ті їй теж були не такі, бо в тих уже всі ходили — з лами,