Віктор Гюго - Знедолені

— чи існували вони насправді, чи тільки примарилися йому? Усе заволокло димом повстання. У нього паморочилась голова на думку, що їхні життя згасли безповоротно. Обвал усіх затягнув у чорну безодню, крім нього одного.

А він сам, хіба лишився він колишнім Маріусом? Він був убогий, а став багатий; він, усіма покинутий, має тепер родину, він, зневірений, одружується з Козеттою. Іноді йому здавалося, що він упав у могилу й піднявся звідти. А інші так і залишилися в тій чорній ямі, потойбіч життя. Раз у раз тіні минулого наче оживали й обступали Маріуса, і йому ставало дуже тяжко; тоді він думав про Козетту й заспокоювався; тільки це велике щастя могло стерти спогади про трагічну катастрофу.

Дивлячись на поважного чоловіка, який сидів у плоті й крові поруч із Козеттою, Маріус ніяк не міг повірити, що це той самий Фошлеван із барикади. Той, певно, йому примарився.

Одного тільки разу Маріус зробив спробу якось прояснити цю таємницю. Він навів розмову на вулицю Шанврері й, обернувшись до Фошлевана, запитав:

— Адже ви добре знаєте цю вулицю?

— Яку?

— Вулицю Шанврері.

— Уперше чую таку назву, — спокійно відповів Фошлеван.

Відповідь, що стосувалася, власне, назви, а не самої вулиці, здалася Маріусові переконливішою, ніж була насправді.

«Отже, це галюцинація, — подумав він. — Я просто бачив когось дуже схожого на Фошлевана».

7. Двоє людей, яких Маріус був неспроможний знайти

Любовні чари не відвернули Маріусової уваги від інших турбот.

Він хотів розшукати двох людей, яким був дуже зобов’язаний: одному — за батька, другому — за самого себе.

Ішлося про Тенардьє і про незнайомця, що приніс пораненого Маріуса в дім Жільнормана.

Маріус неодмінно хотів знайти цих людей. Він боявся, що його майбутнє щастя буде неповним, якщо він не розквитається з минулим і не заплатить свій борг честі.

Хай Тенардьє був злочинцем — це анітрохи не применшувало того факту, що він урятував полковника Понмерсі. Адже Маріус не знав, які дивні обставини пов’язували з Тенардьє його батька, що був зобов’язаний мародерові життям, проте аж ніяк не вдячністю.

Жодному з приватних агентів, найнятих Маріусом, не пощастило натрапити на слід Тенардьє. Він наче крізь землю провалився. Його дружина померла у в’язниці під час слідства. Сам Тенардьє та його дочка Азельма, єдині, хто лишився живий із тієї злощасної родини, знову провалились у темряву. Бездонна трясовина суспільного небуття нечутно зімкнулася над цими двома істотами, й на поверхні не лишилося навіть брижів.

Дружина Тенардьє померла, Довбню визнали непричетним до справи, Хапнигріш зник, головні обвинувачувані втекли з в’язниці, й темна історія із засідкою в халабуді Горбо так і лишилась майже нез’ясованою. Суд присяжних мусив задовольнитися двома другорядними учасниками злочину: один із них був Крюк, він же Весняник, він же Гнус, другий — Півліара, він же Два-Мільярди; обом дали по десять років каторги. Їхніх зниклих спільників заочно засудили на довічні примусові роботи, а Тенардьє як головному винуватцеві й заводієві винесли — теж заочно — смертний вирок.

Засуджений до страти, Тенардьє, боячись бути спійманим, ховався усе глибше й глибше в непроглядний морок суспільного дна.

Пошуки незнайомця, що врятував Маріуса, спершу дали деякі наслідки, але потім зайшли в глухий кут. Пощастило знайти фіакр, який привіз пораненого на вулицю Сестер Голгофи. Візник розповів, що 6 червня за наказом агента поліції він із третьої години дня й до смерку «простовбичив» на набережній Єлисейських Полів над виходом Головної клоаки; десь о дев’ятій вечора ґратчасті дверці водостоку розчинились, і звідти вийшов чоловік, який ніс на плечах мерця; тоді агент поліції, що стежив за виходом, заарештував живого й захопив мертвого; за наказом агента він, візник, забрав усю ту «публіку» у свій фіакр; вони поїхали на вулицю Сестер Голгофи і залишили там покійника; то був Маріус, і він, візник, упізнає його, хоча, слава богу, «покійник» тепер живий; ну, а потім ті двоє знову сіли в карету, і він стьобнув коней; за кілька кроків від Архіву йому звеліли зупинитися; там, просто на вулиці, з ним розплатились, і поліціант кудись повів того другого; оце й усе, що йому відомо, та й ніч була дуже темна.

Сам Маріус, як ми вже згадували, пам’ятав тільки, що чиясь дужа рука підхопила його в ту мить, коли він падав навзнак на барикаді; далі все згасло в його свідомості. Він прийшов до тями тільки в домі Жільнорманів.

Маріус губився в здогадах. Як могло статися, що, впавши непритомний на вулиці Шанврері, він потім опинився на березі Сени? Виходить, хтось приніс його від кварталу ринків до Єлисейських Полів. Але як? Підземними ходами клоаки? Нечувана самопожертва! Ось того чоловіка Маріус і намагався розшукати. Але марно.

Хоч доводилося діяти дуже обережно, Маріус у своїх пошуках дійшов до поліційної префектури. Але там знали навіть менше, ніж візник. Ні про який арешт біля виходу з Головної клоаки рапорту не надходило; у префектурі вважали це вигадкою візника. Щоб дістати на випивку, візник здатен на все, навіть на гру уяви. Проте факт був незаперечний, і Маріус міг би взяти його під сумнів тільки в тому випадку, якби втратив певність, що він — це він.

Все здавалося загадковим у цій дивній історії.

Куди подівся таємничий незнайомець, якого візник побачив, коли він виніс із клоаки непритомного Маріуса? І куди зник поліціант, що заарештував незнайомця? Чому він промовчав про той випадок? Може, заарештованому пощастило втекти? А може, він підкупив агента? І чому цей чоловік нічого не дає знати про себе Маріусові, який завдячує йому життя? Його некорисливість вражала не менше, ніж готовність до самопожертви. Ніхто не міг сказати Маріусові, який на вигляд його рятівник. Візник відповів: «Ніч була темна». А налякані Баск та Ніколетта тільки й дивилися на свого панича, залитого кров’ю. Один воротар, котрий вийшов назустріч нічним гостям зі свічкою в руці, звернув увагу на незнайомця, і ось що він сказав: «Страшно було дивитись на нього».

У надії, що це йому допоможе в пошуках, Маріус звелів зберегти закривавлену одежу, в якій його привезли до діда. Хтось помітив, що одна пола сюртука роздерта, і там бракує клаптя.

Якось увечері в присутності Козетти й Жана Вальжана Маріус розповів про цю дивну історію і про марні зусилля, яких він доклав, щоб знайти свого рятівника. Незворушне обличчя «пана Фошлевана» урвало йому терпець, і він заговорив із запалом, у якому відчувався ледь стримуваний гнів:

— Хоч би хто він був, це чоловік високого благородства! Він з’явився