Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Та зараз не було поблизу ніяких німців, крім мертвих, що лежали, скільки сягало око, на всю глибину просіки…

Він знову згадав про Таню, коли, повернувши з однієї лісової дороги на іншу, побачив прибиту до дерева фанеру з написом хімічним олівцем: «Господарство Ільїна», — і кількох поранених, що лежали на траві, а біля них медсестру. Медсестра замахала, а водій крутнув у відповідь рукою: показав, що забере поранених, їдучи назад. «Колись хотіла отак, у санроті, працювати, — подумав Синцов про Таню. — Але не дозволили. А коли б дозволили, може, все було б зовсім інакше…»

Водій повернув до вогневих позицій артилерії. Синцов зійшов і за десять хвилин ходу був уже на командному пункті, стояв перед капітаном Дудкіним, помічником начальника штабу триста тридцять другого полку, котрий говорив по телефону.

Договоривши по телефону, Дудкін ввічливо, але по-хазяйському спитав:

— Слухаю вас, товаришу майор…

Це означало: що ти майор — бачу, а чого завітав у полк — поки що не знаю.

Прочитавши і повернувши документи, Дудкін доповів, що командир полку перебуває за півтора кілометра звідси, на своєму спостережному пункті, і приймає там після бою капітуляцію групи німців, що виявили намір здатися. Так і сказав: «Виявили намір».

Синцов, у душі всміхнувшись, подивився на старанного молодого капітана, що тепер мав бути тут, у штабі полку, його правою рукою. «Може, ти й хороший хлопець, але надто вже науково висловлюєшся».

— А наслідки бою?

— Знищено два танки, самохідку, близько батальйону піхоти, — не спиняючись доповів Дудкін. — Паші втрати підраховуються…

Сказав, наче на машинці надрукував. «Так, тепер усе наше, — подумав Синцов. — Наше господарство, наш пункт збору поранених, наші втрати, паші успіхи, штаб нашого полку…»

І було в цій простій думці щось дуже важливе для нього. Таке важливе, що, здається, вперше за останні дні захотілося не тільки воювати, а й жити. Жити й дожити аж до кінця війни, саме в цьому, нашому полку, вже нікуди з нього не вирушаючи.

Капітуляція німців вийшла не такою, як мріяв Ільїн, впевнений, що на чолі цієї групи, яка так відчайдушно проривалась, неодмінно буде генерал.

Учора Ільїну розповіли, як капітулював той німецький генерал, що не схотів здатися йому, а вийшов до сусідів: спершу послав офіцера-парламентера з білим прапором і сурмачем, а потім, діставши вказівку, куди вийти, вишикував на узліссі дві шеренги з оркестром; оркестр заграв, і обидві шеренги поклали біля ніг зброю.

Ільїну хотілося, щоб сьогодні і йому саме так здався інший німецький генерал. Було таке хлоп’яче бажання.

Та нічого схожого не вийшло. Просто німець з комітету «Вільна Німеччина» і лейтенант сьомого відділення повернулися з лісу з зарослим сивою бородою літнім німецьким майором. І цей майор сказав, що хоче дізнатися про умови капітуляції для всіх підлеглих йому офіцерів і солдатів.

Ільїн назвав умови капітуляції: збереження життя, допомога пораненим, харчування, — і запитав, скільки чоловік у групі, готовій капітулювати.

Майор відповів, що не може після бою назвати точної цифри, але близько шестисот чоловік. Він говорив так повільно, ніби примушував себе вимовити кожне слово, що Ільїн майже все зрозумів сам, хоч лейтенант сьомого відділення перекладав.

Ільїн запитав, хто в них старший за званням? Він усе ще не втрачав надії взяти в полон генерала. Майор відповів, що бойовою групою командує він, Фрідріх Хаммерштейн, начальник штабу двісті чотирнадцятого піхотного полку. І всі офіцери й солдати з інших частин, що входять у групу, підлеглі йому.

Ільїн, весь час пам’ятаючи про тих двох «фердинандів», що встигли втекти в глибину лісу, запитав майора, де вони тепер і чи перебувають під його началом. Майор сказав, що так — штурмові гармати підпорядковані йому, але в них скінчилося пальне, і вони стоять у лісі.

Ільїн не уточнював далі питання, подумав, що нехай здасться особовий склад, а там візьмемо й «фердинанди».

Він показав на місцевості, куди мають вийти німці, — пехай вишикуються на узліссі з двома білими прапорами і, склавши біля ніг зброю, чекають подальших команд.

І, поглянувши на годинника, спитав, чи вистачить на все це однієї години.

Німецький майор відповів, що години йому вистачить, і пішов назад, до лісу.

Представника з комітету «Вільна Німеччина» Ільїн не пустив назад у ліс, наказав залишитися. Сказав: «Знову стрельне який-небудь псих, а потім відповідай за вас».

Представник знизав плечима й залишився.

Ільїн наказав комбатові підтягти станкові кулемети і тримати їх напоготові до відкриття вогню, про всяк випадок узяти на приціл усю ділянку, куди вийдуть із зброєю німці.

Після цього почали чекати.

Завалишин, що зранку перебував у другому батальйоні, з’явився тільки тепер, коли почалась морока з капітуляцією, і, відвівши вбік представника з комітету «Вільна Німеччина», розмовляв з ним про щось по-німецькому. До Ільїна долинали їхні голоси.

Пославши комбата розпорядитися щодо кулеметів, Ільїн стояв один і вагався, як йому тепер зробити: чи самому піти приймати у німців капітуляцію, чи досить і того, що поговорив з Їхнім майором, нехай тепер іде й приймає в них капітуляцію комбат — теж, як і німець, майор.

Коли комбат повернувся й доповів, що розпорядження віддано, Ільїн вирішив доручити прийняття полонених йому. Вів бій його батальйон — нехай він і приймає полонених.

— А ви? — спитав комбат.

— Звідси подивлюсь. Більше розмовляти немає про що. Повинні скласти зброю — і край!

Комбат узяв автоматників і пішов, а Ільїн, наостанку наказавши, щоб комбата супроводив лейтенант із сьомого відділення, підійшов до Завалишина й представника комітету «Вільна Німеччина».

Розмовляючи із Завалишиним, представник стояв вільно, та коли підійшов Ільїн, по-німецькому клацнув закаблуками й притис до боків лікті.

— Яке звання ви мали в німецькій армії? — спитав його Ільїн німецькою мовою. До цього, і в попередні дні, і сьогодні, розмовляв з ним по-російському, не