Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

— Де Мольтар? — поцікавився тринадцятий Повелитель, натягнувши пальчатку назад.

— Розівтілився. Не знаю, що сталося, але приклало добряче. Схоже, твій плащик захистив нас обох. 

— Так, я теж відчув удар, — кивнув ліч. — Мабуть, мені допомогло ще й те, що я щойно відновив сили. А ще в мене таке відчуття, ніби разом упокоїлися всі мої зомбі.

— Не виключено, — задумливо протягнув третій Повелитель, обережно наблизившись до вікна і визирнувши назовні. — Так, дійсно упокоїлися.

Некромант вказав на щось назовні. Суртаз підлетів до нього і завмер, дивлячись на відблиски полум'я, що виднілися крізь вибиті вікна собору та вже якимось чином дісталися навіть даху будівлі. Головний вхід до неї перекрила купа драконячих кісток.

***

Ментальний поклик наздогнав Сандро вже на поверхні. Він якраз прямував через охоплену вогнем порожню залу разом із Селенором і Васкаедром до найближчого віконного отвору, і на ходу відкрив свій розум чужій свідомості.

— Сандро, де ви? — голос ліча лунав не по-немертвому стурбовано.

— Ще в соборі, — відповів перший Повелитель. — Коли виберемось назовні, треба буде якось вибиратися звідси. Дракон…

— Упокоєний, — озвався Суртаз, — його кістки перекривають вхід до собору. Вибирайтеся швидше, тут… лихо.

— Що трапилося?

— Мольтар розівтілився, Шид-Аттар постраждав, але зараз наче непогано почувається. Зі мною все гаразд. Що би це не було, але схоже, що нас з ним якось захистив Покров пітьми.

— Ви всі були на поверхні?

— Так. Це має значення?

— Не виключено. Дерцкан розівтілений, мені з Васкаедром та Селенором пощастило більше. В той момент ми були під землею. Якась магія… — перекинувши ноги через підвіконня, перший Повелитель відійшов на кілька кроків від собору і запнувся, дивлячись на стовп золотого світла, що здіймався до багряного неба.

— Це що таке? — Сандро не помітив, що поставив своє питання вголос.

— Втілене Світло, — похмуро прошелестів ліч, що виявився поруч. — Останній аргумент інквізиторів. Я читав про нього колись. Така собі величезна людиноподібна істота у біло-золотому інквізиторському вбранні, з криваво-червоними крилами та вогненним мечем. Вважається, що деякі інквізитори можуть викликати Втілене Світло в момент найбільшої скрути, заплативши за це своїм життям. І що найвправніше воно знищує демонів та нежить. Маги Сонцеграда вважають його тілесним проявом Джерела інквізиторів. 

— У них є Джерело? — перший Повелитель перевів погляд на Суртаза.

— Або щось дуже на нього схоже, — той знизав плечима. — Вони вірять, що після смерті стають часточками Світла і тим самим дають сили своїм наступникам. А їхня так звана священна лють і своєрідні властивості крові за дією — цілком собі магія, хоч і... дещо дивна. До того ж, не всі з послушників монастирів стають інквізиторами і…

— Вам не здається, що зараз не надто слушний момент для обговорення цього? — нетерпляче поцікавився Васкаедр.

Сандро лише нервово сіпнув рукою. Його обличчя набуло задумливого вигляду.

— Ну чому ж, — натомість посміхнувся Шид-Аттар. — Цікаво дізнатись про те, що вочевидь летить по наші душі…

Стовп світла вже помітно змістився, повільно наближаючись до монастиря.

***

Магічне відлуння сколихнуло в Селарі суперечливі почуття. І не встиг він на них зосередитися, як вартові джини повідомили його про прибуття радника. Старий маг просив про зустріч. І хоча король прагнув самотності, наче той звір, що готується до смерті, він не міг дозволити собі такої розкоші. Не зараз.

Зітхнувши, Селар на ліжку і зручніше вмостився серед подушок.

— Мій король... — радник схилив голову з самого порога.

— Проходь, — Селар вшанував відвідувача кивком і вказав на ліжко у себе в ногах. 

Пропозиція сісти поруч для придворного, який не є його кровним родичем, була честю. Тінь здивування майнула на обличчі радника, але той швидко впорався зі своїми почуттями.

— Мій король, знову новини, — обережно сівши на край ліжка, немолодий маг дозволив собі подивитися в обличчя короля, але одразу відвів погляд. — В Імперії змінилася правителька.

Селар кивнув, демонструючи, що почув цю новину. Ще один шматочок мозаїки кошмарного кінця зі скреготом став на місце.

— Минулої доби прибуло близько сотні магів, — продовжив радник. — І ми не знаємо, чи варто чекати ще на когось.

Король знову кивнув.

— У столиці Імперії бачили кістяних драконів. Подейкують, що вони напали на монастир інквізиторів.

Селар прикрив очі, виразно чуючи хрускіт осколків скла під чужими ногами.

— Демони увірвалися до столиці Імперії, але зустріли там опір у вигляді...

— Зітканої зі світла істоти з вогненним мечем та червоними крилами? — тихо спитав Селар.

— Так.

Король зітхнув, і це було єдиним звуком, що порушив тишу його покоїв.

— Щось ще? — врешті-решт спитав він.

— Ні, мій король.

— Скільки наших магів втратило зв'язок із Джерелом?

— Точно сказати поки що не можу, але не більше, ніж кожен десятий.

Не так вже й погано. Хоча далі напевно буде гірше, адже не всі ще усвідомили реальний стан справ.

— Серед тих, хто втратив зв'язок, є бойові маги?

— Ні.

Селар дозволив собі усміхнутися. Хороша новина, хоч і не здатна щось змінити.

— Добре, — сказав він. — З'являться ще новини — приходь у будь-який час.

— Обов'язково, мій король.

Радник піднявся на ноги, вклонився і тихо пішов геть, а Селар відкинувся на подушки, розсіяно ковзаючи поглядом по вигадливому розпису стелі, підсвіченої магічними світляками.

Його брат незабаром зустріне свою останню смерть. І усвідомлення неминучості цього завдавало Селару біль — значно сильніший, ніж колись давно — запізно взнана новина про те, що вже відбулося.