Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Глава 87. Втілене Світло

Серце Вайата зупинилося, а разом із ним завмер і весь навколишній світ. Отець-інквізитор відчув, як його змученим тілом прокотилася хвиля легкості та м'якого тепла. Це було приємно і несподівано після постійного відчуття холоду і огидної слабкості, що переслідували його останніми днями.

Якщо це була смерть, вона явно перевершила очікування Вайата.

Отець-інквізитор з насолодою заплющив очі, але крізь повіки все одно бачив довкола себе застиглий в моменті світ, а перед собою — диявола.

Вогняні очі чудовиська поволі затягувалися тонким серпанком сірого попелу, а величезні виті роги обсипалися пластівцями сажі та падали на землю.

Раптом тепло в тілі Вайата перетворилося на жар. Гарячі хвилі розходилися від серця до кінчиків пальців рук і ніг. Отець-інквізитор мимоволі порівняв це зі священною люттю і дійшов висновку, що та — лише слабкий відголосок цього потужного, яскравого, справжнього відчуття. Гарячі хвилі ставали все сильнішими, і коли вони накривали Вайта з головою, то дарували ні з чим не порівняне почуття радості та могутності. 

Тому, коли на зміну жару прийшов біль — отець-інквізитор його навіть не усвідомив. Всю його увагу забрав перший потужний помах крил, що розкрилися за його спиною, і приємний тягар охопленого вогнем дворучного меча в його долонях.

А наступної миті все навколо нього — і його самого — поглинуло неможливо яскраве сонячне світло.

Бойовий клич вирвався з грудей величного ангела в біло-золотому вбранні, і рознісся на всі боки. Лише найчистіші з людей могли його почути — як радісний та мелодійний передзвін перед вранішньою молитвою. Але там, де він наздоганяв демонів — від жахливих чудовиськ залишався тільки попіл.

Отця-інквізитора Вайата більше не було.

На його місце зійшло Втілене Світло.

***

Все сталося надто швидко. Ось Повелителі піднімалися кам'яними сходами з підземелля, а наступної миті скроні Сандро спалахнули болем, і водночас він помітив, як Селенор похитнувся. Лише дивом не покотившись сходинками, ельф сіпнувся вбік та притулився спиною до шорсткої стіни, повільно осідаючи вздовж неї. Дерцкан, що йшов найпершим, мовчки розчинився в повітрі. А після цього Васкаедр, що йшов останнім, закрив їх магічним щитом від невідомої небезпеки, притиснувши всіх трьох до стіни.

— Не знаю, що це було, але мені не сподобалось, — помітно збліднувши, процідив крізь зуби ер'єт-тасс.

— Щось... упокоїло дракона, — прошепотів Селенор. — Дивний дзвін...

— Схоже, це була магія вигнання чи щось на кшталт, — Сандро потер скроні та замислився. — Дерцкан... фактично вже був на поверхні. Ти йшов за ним, і тебе частково зачепило, а на це наклалося відлуння від упокоєння дракона. Васкаедре, прибери щит. Схоже, магічна хвиля пройшла тільки поверхнею, під землею він нам не потрібен. А нагорі, якщо це повториться… Думаю, він нас не врятує.

Але наступної миті повз некромантів пронеслася хвиля вогню, і Васкаедр похитав головою.

— Мабуть, все ж краще залишити, — зауважив він. — Не хотілося б згоріти разом з будівлею.

— Згоден, — озвався перший Повелитель, подавши руку Селенору, щоб допомогти тому встати. Було очевидно, що з них трьох Сандро найменше постраждав від невідомої магії — він не знаходився на поверхні, не був пов'язаний із піднятою нежиттю і не виставляв захист. 

Ельф хитнув головою і легко підвівся сам.

***

Дивний тонкий дзвін досяг слуху Суртаза. Не очікувавши цього, він провалився крізь щойно створений в підлозі отвір та ледве встиг утримати себе в повітрі, щоб не впасти всім тілом на якусь купу ганчір'я. Слідом прийшов жагучий біль у всіх кістках, а скроні взагалі ніби пробило розпеченою спицею. Видавши напівшипіння-напівхрип, ліч завмер, зосередившись на трансформації неприємних відчуттів на магічну енергію. І тільки після цього осягнув, що прибіг до чарів раніше, ніж усвідомив можливість цього.

Тим часом напівприкрита Покровом пітьми купа ганчір'я під ним ворухнулась. Суртаз вловив відлуння чужого болю, притягнув його і трансформував, і відлетів на кілька кроків, щоб роздивитися, на кого ж таки налетів.

З огляду на темно-синій колір тканини, що крізь дірки в якій проглядалось посічене бліде тіло, це явно був хтось з Повелителів — Шид-Аттар або Мольтар. Зрозуміти певніше було складно — обидва некроманти були невисокого зросту та худорлявої статури, а обличчя Суртаз наразі не бачив. Втім, вже за мить стало зрозуміліше:

— Ти… забрав… мій біль? — пролунав шепіт на межі чутності.

Все-таки Шид-Аттар. Здогадка підтвердилась, коли некромант підтягнув під себе коліна та сперся на помітно заслаблі руки. Тряхнувши головою, третій Повелитель скинув з неї посічену тканину, і ліч побачив його обличчя. Кров, що текла з носа й рота Шид-Аттара, скрапувала з підборіддя і зникала, не встигнувши долетіти до дощатої підлоги. Напівзаплющені очі некроманта нагадували два чорні провали — розширені зіниці повністю закрили собою каро-зелену райдужку.

— Так, забрав, — відповів Суртаз, знову наближаючись до третього Повелителя.

— Добре, — Шид-Аттар заплющив очі. З видимим зусиллям відштовхнувшись від підлоги, він випростався навколішки. — А то я вже... подумав... що перестав... відчувати.

Некроманту вочевидь було настільки кепсько, що спільний резерв не міг поліпшити його стан. Отже, були якісь проблеми з особистим запасом енергії Шид-Аттара. Підкорившись пориву, Суртаз стягнув з долоні пазуристу пальчатку і, подумки проговоривши коротке заклинання, торкнувся плеча некроманта. І мимоволі здригнувся, відчувши, наскільки стрімко його особиста енергія перетікає до пораненого тіла третього Повелителя.

— Досить, — тихо промовив Шид-Аттар, але вже не пошепки. Відкривши рота, ніби зібравшись щось ще додати, некромант все ж промовчав, хитнув головою, скинув з плеча руку Суртаза і піднявся на ноги. Видимі рани на його тілі стрімко затяглися, кров зникла, і навіть одяг набув неушкодженого стану.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍