Валентин Лукіч Чемеріс - Сини змієногої богині
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Горити були або шкіряні, або дерев’яні (іноді й з берести), їх носили біля лівого стегна, прикріплюючи до пояса – у них клали лук дугою вниз і стріли. Парадні, багаті горити, що виготовлялися для знаті, – спереду і з боків прикрашалися спеціальним окуттям, за яким вони й цінувалися.
Попит, як відомо, породжує пропозицію. Греки на замовлення скіфської знаті розробили такий тип окуття – золотого чи срібного з барельєфами, що ідеально підходив саме до скіфських горитів. Таке окуття було вельми престижним в номадів, їхніх царів та вождів, тож греки, знаючи, що на цьому можна добре заробити, їх охоче виготовляли, а скіфи – хоч вони й дорого коштували – охоче купували та замовляли все нові й нові. Який воїн, не кажучи вже про владику, не захоче мати таку річ, убрану золотом?
В окутті горитів із «чортомлицької серії», як правило, зображувалися окремі епізоди з життя грецького героя, головного персонажу «Іліади», обожненого по смерті Ахілла. За одним з міфів, Ахілл побував на острові Білому (тепер Зміїний) у гирлі Дунаю, за іншим – на Тендрівській косі біля гирла Дніпра, тож вважався у скіфів ледь чи не своїм героєм. Тому й на окутті Мелітопольського гориту невідомим грецьким майстром-торевтом була створена ціла поема (золота!) про Ахілла, завдяки чому парадний горит став шедевром мистецтва, унікальною річчю! Скільки його встиг поносити скіфський цар і в яких краях, – невідомо, але упокоївся він біля річки Молочної, забравши з собою на той світ таку цінну і, головне, багату річ, що подібної більше ні в кого в його окрузі не було.
Зрозуміло, що перед скіфознавцями постало питання: де й коли виготовляли парадні горити «чортомлицької серії».
Врешті-решт, фахівці зійшлись на думці, що еллінського майстра – невідомо, хто він був і якого роду – запросив боспорський цар Перисад І у столицю свою Пантикапей (у ті часи це було звичайною справою) і замовив йому кілька однакових, але дорогих горитів для царських дарунків.
Скіфські вожді не раз допомагали боспорським царям у їхній боротьбі з ворогами, тож не виключено, що виручили вони зі своїми загонами лучників і Перисада І, правителя «всієї землі між крайніми кордонами таврів і кордонами Кавказької землі». Боспорський цар і віддячив скіфським рятувальникам дорогими горитами, з якими їх згодом і поховали в курганах, як скінчився їхній час перебування в цьому світі. Ось чому в чотирьох царських курганах Скіфії виявили чотири ідентичні горити. Можливо, їх більше, можливо, інші ще лежать у могилах своїх царів і чекають на археологів.
Сьогодні горит з Мелітопольського кургану, власне, з поховальної камери, що від нього залишилася в дворі мелітопольця, знаходиться в основному фонді Музею історичних коштовностей України (нарешті така річ потрапила не до Ермітажу сусідньої держави, а лишилася вдома!).
Невідомо, коли й ким був розібраний насип кургану – не виключено, що першими поселенцями тих країв двісті років тому, як вони отримали наділи і розібрали чужу усипальницю, аби вона не заважала будувати хату й облаштовувати дворище, але горит, дякуючи долі, зберігся. Проте скільки їх сьогодні, вже навічно знищених курганів Скіфії, Кіммерії часів бронзи та міді! Якось називали в засобах масової інформації таку цифру: в одному лише Царичанському районі однієї лише Дніпропетровської області розорано насипи сімдесяти курганів – вони вже назавжди зникли з лиця землі і, можливо, колись через століття на якийсь із них випадково наткнуться мешканці, отримавши на тім місці наділ, як то в Мелітополі наткнувся дядько на катакомбу царського кургану.
Четвертий золотий дарунокЧашка (те саме, що чаша) – невелика посудина (частіше – з вушком), переважно з фарфору, фаянсу, з якої п’ють чай, каву та інші напої.
CловникХодили келихи та чаші
З кипучим пивом та вином…
Їх важно чашники носили,
Гостей вітаючи ясних.
О. ПушкінВже в ранньому-ранньому моєму дитинстві у мене, сільського хлоп’яти з бідного села, завжди була своя ложка, «велика», як жартома називав її мій дід. «Валько, – гукав, бувало, – а ходи-но, дамо роботу зубам, та не забудь захопити свою велику ложку… Баба борщу наварила – смакота-а…» Вербова (у березі Хоролу верб було повсюди предосить), гарно вистругана, завжди свіжа, себто білувато-жовтувато-кремова, наче щойно народилася з вербової гілки, принесеної від річки.
Ложка моя «велика», відколи себе пам’ятаю, пахла вербою, свіжим її деревом. А коли від уживання починала темніти, сіріти (вистругане дерево без фарби чи лаку недовго тримає на повітрі та сонці свій природній колір), дід Макар
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сини змієногої богині», після закриття браузера.