Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

як стіна, обличчям, і я був переконаний, що не знаю того чоловіка. «Чи не здається це тобі дивним? – спитав у тієї істоти. – Двоє мене полюбили й обидва померли». – «Ти їх убив» – відказав той чоловік у дзеркалі. «Може, й так, – згодився я покірливо, – але навіщо?» – «Бо не можеш жити у цьому світі, як усі люди, хіба не помітив? На чолі в тебе знак!» Я придивився: може, й справді на лобі в мене щось є? Але чоло того чоловіка, до якого придивлявся, було чисте. «Нема в мене ніякого знаку» – сказав я. «Є, – мовив той чоловік, – а вбив ти їх тому, що сам ніколи нікого не любив» – «її я хотів полюбити, – сказав пошепки, – її я, здається, й полюбив». – «Тоді вона тебе не любила. Хотіла скрутити, як останнього дурня, а ти, такий телепень, і не розібрав!»

Розсміявся, справді – я телепень. Через це й хочу прийняти ці ліки, а відтак спокійно заснути. Завтра прокинуся сцілений і не корчитиму з себе ідіота. Моя мета була доказати, що навколо люди гірші за мене, а хіба це не так? Є нагода ще раз переконатися, що я ліпший за інших, а коли так, спокійно ступатиму по землі.

Роздивився пуздерко, яке тримав у руці: чи випробовуваги його? В грудях у мене наростало щось чорне, заповнювало всього мене – чорний кисіль, щось важке й холодне. Я подививсь у дзеркало й не побачив у ньому нічого й нікого: кімната, в якій стояв, була порожня. «Господи, – подумав я, – вона хотіла зробити з мене посміховисько». Хотіла, щоб ціле місто реготало з мене, тицькаючи пальцем. Воно й зараз уже регоче, але ще стримано, душачи сміх рукою, притуленою до вуст. Воно завмерло там, за вікнами, і чекає, коли заковтну гарненьку наживку. Я вже майже зловлений, вже пече мені губу гачок, який таки вчепивсь, я – в річці часу, а на березі стоять усі троє Фридериксів та й покоївка їхня – схопилися всі разом за вудлище й тягнуть, аж піт тече. Вони наївні й дурні, ці відчайдушні рибалки, хочуть витягти мене на берег, накинути сітку, а тоді притягти в затишний дімець. Вони надто наївні, ці Фридерикси, бо, хоч уявляють, що в тому домі шипить, пострілюючи жиром, сковорідка, не беруть до уваги, що риба їхня може зірватися.

У мене знову потекли сльози, які замерзали на щоках, а в грудях товклася темрява. І так мені стало легко, що завити захотів. «Ні, – подумав я, – ніхто з мене не посміється! Не відчув радості Міхневич, і не втішиться Ковнірчук! Я таки вип'ю те, що ховає в собі це пуздерко, і хай воно вирішить мою долю…»

Відчув похмуру урочистість, а ще похмурішу радість. Відчув зловтіху і незнайоме досі задоволення. Я примушу їх усіх позатуляти роти, і хай ті роти перекривляться з жаху, а не зі сміху.

Рука моя, тримаючи склянку з водою, перехиляла пуздерко. Рідина з'єдналася з водою, яка залишилася прозора. Я пішов до ліжка, поставив склянку на тумбу й почав розстеляти постіль. Вийняв сигару й припалив її од свічки. Роздягся й натягнув нічну сорочку. Натяг ковпака із китичкою і спокійно вклався.

Курив і хотів заспокоїтися. Але не міг по-справжньому втішитися – накотилося на мене щось колюче й гостре. Хвиля солона й кисла – боляче мені було на серці. Я плюнув на запалений кінчик сигари й поклав її на попільницю. Тоді потягся за склянкою й почав неквапно пити. На смак вода вийшла трохи гіркувата, але не бридка. Я випив усе, що було в склянці, а тоді пожбурив її геть. Склянка вдарилася об картину, на якій зображено було контрданс, і з дзенькотом розбилася об підлогу. Свічку гасити я не став. Вона догорить до краю й погасне сама. Я заплющився: зараз усе почнеться…

Усе почалося через п'ять хвилин. У животі в мене раптом загурчало, і я відчув, що тіло обсипало дрібним потом. Ще за кілька хвилин я зірвався з ліжка й, ранячи босі ноги об розсипані на підлозі скалки, помчав на, кухню, де стояла моя нічна ваза. Мене пронесло так гостро й нестримно, що, коли отямився, все обличчя було мокре, а по тілі пройшов трем, який відчуває людина при звільненні.

РОЗДІЛ XIV

Через кілька тижнів після цього місто було сколихнуте разючою звісткою: отруїлася дівиця Софія Фридерикс, упавши в відчай, що свого гріха їй уже не втаїти і переконавшись, що не зможе вчинити те з моєю допомогою. Ці тижні я не дармував, а примушував своє видиме й невидиме єство тягатися по всіляких вечірніх зібраннях: на мене видимого дивилися з насмішкою та співчуттям, а невидиме почуло те, що вони з цього приводу думають. Виявилося, що Міхневич сказав правду: за моїми амурними зальотами таки стежила вся інтелігентна частина міста – всі з нетерпінням очікували, як все закінчиться. Те, що я раптом перестав відвідувати будиночок на Рудинській, вельми заінтригувало міських пліткарів; зрештою, вони слушно дійшли висновку, що хтось мене попередив. І все-таки звістка про самогубство Софії Фридерикс усіх приголомшила, а найбільше мене самого.

Ніколи ще Житомир не знав такого багатолюдного похорону, на який, певна річ, я піти не міг, адже був певною мірою причетний до відчайного вчинку згаданої дівиці, про що й говорили майже скрізь, і я мимоволі став місцевого знаменитістю, хоч вини за собою не відчував. Оголосив себе хворим і перестав ходити в гімназію, так само не виходив я на вулицю, і єдина жива істота, з якою спілкувався, була Охоцька, яка мала обов'язок столувати мене. Охоцька й принесла мені звістку про Софіїну смерть, дивилася при цьому на мене блискучими очима і відразу ж звідомила, що на її думку, я тут ні при чому, що кожен добромисельний чоловік учинив би так само, та й звідки було знати, що станеться саме так?

Похоронна процесія мала пройти повз мої вікна, бо Фридерикси були православні, а шлях на православний цвинтар ішов якраз попри гімназію. Я міг стати біля вікна й дивитися на незчисленну юрбу, що заповнила цілу Вільську, тужливо грала музика, несли безліч вінків; зрештою, я побачив і мадам Фридерикс, її молодшу дочку й покоївку – всі в чорному, запечалені й урочисті; вони йшли відразу ж за домовиною, яка ховалась у катафалку. Дах катафалка закривав мені покійну, але я й не подумав вислати на вулицю невидиму свою половину – ні для чого воно