Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

вагонах Москва — Дніпропетровськ — Київ, дощ і холод під стінами Дніпропетровської тюрми також стали її побутом. Вона не знала Льоні і, можливо, не зможе ніколи вже з ним познайомитись як годиться, але наше серце, наші думки залишились з нею, а її турботи — з нами тут, у Парижі. Сьогодні вона знову біля стін тюрми — одеської, де сидить Слава Ігрунов, московської, де ув’язнено Петра Старчика, і знову й знову вона зайнята своєю «антирадянською діяльністю» — каже правду про свою країну. / немає для нас людини ближчої і дорожчої, і вона для нас — Батьківщина, яку ми покинули.

Час минав… Відбулась комісія, яка знову ухвалила залишити Льоню на лікуванні.

Відбувся мітинг на захист Льоні, і ми знали, що протести не змовкають. Було це вже майже байдуже: була вдячність, подяка і… ніякої надії.

Але просто нічого не робити? Мовчати? Писати? Куди?

Написала на всяк випадок у Міністерство охорони здоров’я СРСР — «нагадала» розмову у медвідділі МВС. Як завжди, результат той самий — мовчанка. У листі просила випустити на лікування, посилалась на запрошення з Франції, яке мені так ніколи й не передали, я тільки знала, що воно існує.

26 листопада отримала коротеньке повідомлення, просили зайти у Міністерство охорони здоров’я УРСР. Пішла. (Ну, ще одна «відписка». Нічого іншого не чекаю.) У відділі зовнішніх зв’язків якийсь випадковий чиновник:

— Нам зателефонували з Міністерства охорони здоров’я СРСР і просили передати, що ваше прохання на виїзд за кордон задовільнене. Ми вже зв’язались з ВВІРом, йдіть туди, там скажуть, що робити.

Я не пам’ятаю, як ми дійшли до ВВІРу, про що говорили з Віталієм Скуратівським, що прийшов зі мною у Міністерство. Йшла, говорила і не вірила, що це правда.

У ВВІРі прийняв начальник, якого добре знали всі київські євреї, — стільки горя завдала і завдасть ця безлика людина, вбрана у форму полковника МВС. Це він рік тому знущався з мене, коли казав, що не прийме наших документів, поки Льоня «не вилікується». Але цього разу він був інший: ввічливий, привітний і балакучий.

— Ось вам анкети на вас і сина. Заповнюйте їх, вносьте гроші, збирайте документи і принесете їх мені.

— А Леонід Іванович? Як з ним?

— Цього я не знаю. Ви спершу заповніть анкети, а потім ми скажемо, що робити. Питання з чоловіком буде вирішене потім. Керівництво над цим думає.

Що це? Про що вони ще думають? Адже ж ясно, що питання вже вирішене, раз є вказівка ВВІРу оформлювати документи.

Що робити? Їхати до Льоні? А що, як це якась пастка? До першого їхати не можу: кінець тижня, в тюрмі в суботу й неділю не приймають (це зробили зумисне, щоб менше до них їздили, особливо здалеку).

Почалася гонка із збиранням документів і одночасно дуже дивна поведінка працівників ВВІРу: у встановлені дні на місці їх не було, приймальні дні переносились з дня на день. У Дніпропетровську про прийняте рішення нічого не знали, а може, начальник вдавав, що не знає. До того ж у цей же час попереднього начальника Пруса скинули, а новий заводив «нові порядки»: стало жорсткіше з передачами, відчувалось, що прийшла людина «освічена», в нього на мундирі підполковника прикріплено два значки — медичний і юридичний, це означає, що у нього дві вищих освіти. Відповіді його були стереотипні:

— Я нічого не знаю. Коли буде вказівка, тоді ми вам скажемо. А Льоні й далі дають трифтазин, він досі у тій самій камері. Нарешті я потрапила на прийом до начальника ВВІРу, почала

вимагати остаточно вирішити питання з візою для Льоні (наші з сином папери вони прийняли). Остаточної відповіді він знову не дав: «керівництво вирішує це питання», але знову спробував шантажувати.

— Навіщо ви за кордон повідомляєте? Начальству це може не сподобатись. Врахуйте, що така ваша поведінка не пришвидшить рішення, а навпаки.

— Якби я вас слухала, то ще довго б з вами не побачилась. Свою поведінку я визначаю сама, а не залежно від якого завгодно керівництва.

В останніх числах грудня я відчула, що рішення начальство прийняло: вже працівники ВВІРу мене розшукували, а не я їх. 29 грудня залишалось отримати підписи на документах, які нам дозволили брати з собою, отримати візи.

Був переддень Нового року, у всіх установах було не до мене. Коли я приїхала в нотаріальну контору, яка одна-едина в Києві робить копії і завіряє їх, — там працівники якраз отримали новорічний «пайок» — яйця, оселедці, м’ясні консерви, гречану крупу. На моє прохання все-таки зробити мені папери, різко відповіли: «Прийдіть завтра».

— Але я не можу завтра, вранці я вже маю отримати візи.

— А нам все одно. Та й хто вам завтра буде їх давати — отримаєте після Нового року.

— Але ще ж три години робочого часу, і я перша в черзі.

— Сьогодні ви нічого не отримаєте.

Працівники цієї консультації знали, як залежать від них ті, хто виїжджає, бо ж ніхто більше не міг допомогти і зробити те, що робили тут: передрукувати на машинці останні документи, які ще свідчили про належність до радянської держави.

Тільки після того, як я зателефонувала до начальника ВВІРу і після того, як він дав вказівку, все було зроблено швидко і того ж дня. Мабуть, щось важливе сказав Сіфоров: начальник консультації наказала відкласти всі пайки і зайнятись моїми паперами. Друкарки дивувалися — куди так поспішати і що я за «персона».

Те саме було в Міністерстві юстиції, де мені мали поставити всього-на-всього печатки на копіях дипломів про освіту і метриках. І хоча я прийшла на відкриття Міністерства, мені призначили зайти по папери наприкінці дня (незважаючи на те, що я була єдиним відвідувачем у цей відділ). І знову «чарівний» дзвінок Сіфорова вирішив все за: через 15 хвилин папери вже були у мене в руках.

«Сервіс» Відділу віз і реєстрацій тривав на всіх етапах — вперше в житті я їхала у Москву поїздом, на який звичайно неможливо дістати квитки, не кажучи вже про те, щоб виїхати з Києва напередодні Нового року. Квиток чекав на мене у тому самому відділенні міліції, у якому п’ять років тому обшукували Льоню разом з Марксом.

За півдня цього останнього для нас року на Батьківщині я отримала візу, що давала право проїзду через Австрію, а також у голландському посольстві, що представляє інтереси Ізраїлю. Візи оформили як «положена»:

Голова родини —