Вахтанг Теймуразович Кіпіані - Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР, Вахтанг Теймуразович Кіпіані

16. Черновик документа «Нещодавно…», начинается со слов «В зарубіжній психології…», том 4, с. 40.

17. Рукописный документ Стуса «Памятка украинского борца за волю», том 4, с. 41–43.

18. Общая тетрадь с рукописным текстом, который начинается со слов: «Песни одного острова», том 4, с. 44—122.

19. Ксерокопія документа Стуса «Відкритий лист до Івана Дзюби», том 4, с. 123, 124.

20. Конверт, адресованный Лукьяненко Л. Г. от Стуса со штемпелем «10.11.1977 г.», т. 4, с. 125–126.

Міністерство юстиції УРСР

Київський міський суд

252025, м. Київ

вул. Володимирська № 15

Министерство юстиции УССР

Киевский городской суд

252025, м. Киев

ул. Владимирская № 15

№ 2-С/80

16 августа 1991 г.

Заместителю председателя Комитета государственной безопасности Украинской ССР

генерал-майору

т. Ковтуну Г. К.

На № 10/1—1087 от 9.07.91 г.

Киевский городской суд считает возможным возвратить родственникам Стуса В. С. согласно их заявлению вещественные доказательства в количестве 20 наименований, перечисленные в приложенной справке за № 10/1—1088, который приобщен в т. 6 л. 411–412.

По миновании надобности возвращаем уголовное дело № 2-С/80 в отношении Стуса В. С.

Приложение: уголовное дело в 6 томах.

И.о. председателя Киевского городского суда

Г. И. Зубец

10 отдел КГБ УССР

Входящий № 3452

16.08.1991 г.

2-С/80

4 октября 1991 года

Гр. Попелюх В. В.,

прож. в гор. Киеве-179,

ул. Чернобыльская д. 13-а, кв. 94

Киевский городской суд извещает Вас, что определением судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда УССР от 2 августа 1990 г. приговор от 2 октября 1980 г. в отношении Стуса Василия Семеновича отменен, а делопроизводство прекращено на основании ст. 6 п. 2 УПК УССР за отсутствием в его действиях состава преступления, в связи с чем, исходя из «Положения о порядке выплаты компенсации, возвращения имущества или возмещения его стоимости реабилитированным» (утверждено постановлением Кабинета Министров УССР № 48 от 24 июня 1991 года), наследники реабилитированных лиц, с заявлением о выплате компенсации, могут обратиться в районную комиссию при исполкоме по вопросу восстановления прав реабилитированных по его месту жительства на момент ареста не позднее трех лет с момента вступления в силу Закона УССР «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» от 17 апреля 1991 года или со дня получения справки о реабилитации.

Зам председателя Киевского городского суда

Г. И. Зубец

Уночі проти 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області пішов із життя 47-річний поет і правозахисник Василь Стус. Версій, чому це сталося, кілька.

Я в той час перебував у 20-й камері цього ж бараку, тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком ще і ще раз свідчити перед новими й новими людьми про обставини і причини його загибелі.

З 1995 року в приміщеннях цього табору діє на весь світ нині відомий Музей історії політичних репресій і тоталітаризму «Перм-36». Востаннє я побував там 30–31 липня 2011 року.

Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього пройшло всього 56 в’язнів. Пересічно нас тут утримували одночасно до 30 осіб.

За ці сім років загинули восьмеро в’язнів, у тому числі члени Української Гельсінської групи Олекса Тихий (27.01.1927—5.05.1984), Юрій Литвин (26.11.1934—5.09.1984), Валерій Марченко (16.09.1947—7.10.1984), Василь Стус (7.01.1938—4.09.1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в цьому бараці, а інші троє — по тюремних лікарнях.

У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Данило Шумук, Богдан Ребрик, Олесь Бердник, Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину — у 1982 році.

Тут минули й мої шість років життя.

Поруч, на суворому режимі, сиділи голова Групи Микола Руденко та член-засновник Мирослав Маринович. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості, хіба на урочистих зборах з нагоди 20-річчя, 25-річчя, 30-річчя Групи.

Тут також каралися українці Іван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов, Олексій Мурженко. Як і в кожному політичному концтаборі, українці становили більшість його «континґенту».

У цьому справжньому «інтернаціоналі» провели багато років литовець Баліс Ґаяускас, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із цих людей були відомими правозахисниками і діячами національно-визвольних рухів, а, звільнившись, стали політиками і громадськими діячами. Для радянської ж влади вони були особливо небезпечними рецидивістами.

Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор.

Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику два на три метри, перекритому згори колючим дротом, а на помості — наглядач.

З наших камер було видно тільки огорожу