Алія Елвід - Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід

Тоді, ігноруючи очі всіх навкруги, я дивлюсь на Стенлі та кажу: 

– Я хочу поїхати з вами назад до Організації. – Вдих, видих. – І мені треба поговорити тільки з Норманом. Дайте нам декілька хвилин. 

Стенлі кивнув та оглянув решту присутніх, поки ті здивовано витріщались на мене, особливо Персі. Тоді твердим, наче командирським тоном сказав:

– Ви її чули. На вихід всі, крім Ренделла, – і глянув на мене. – Через п’ять хвилин чекаємо вас на першому поверсі для обговорення подальших дій. Зрозуміло? 

Норман кивнув. Я також. 

Всі вийшли, і, щойно Персі оглянув нас стурбованим поглядом, щось пробурмотів собі під ніс та зачинив за собою двері, Норман вже не церемонився – він щосили обійняв мене, стиснувши, мов м’яку іграшку.

– Ти навіть не уявляєш, як сильно ти мене налякала, – тихо прошепотів він. – Я собі місця не знаходив весь минулий день.

Від його голосу в голову вдарило різке запаморочення.

– Мені треба сісти, – кажу я.

Він одразу допоміг спертись на спинку ліжка. Тоді вмістився поряд та, закинувши на моє плече руку, схилив до себе, погладжуючи моє волосся. Чомусь я задумалась, що не хочу, аби він бачив мене у такому стані. І тим паче торкався мого брудного волосся.

– Як ти? – знову запитав він.

– Як бачиш, не дуже. Я почуваюся мерцем, що воскрес та виліз з землі.

Він хмикнув:

– Виглядаєш теж схоже. 

Я обурено штовхнула його ліктем у живіт. Він зойкнув та тихо посміявся.

– Все-все, більше не буду, злюко. – Норман продовжив обережно погладжувати мою голову.

– Що, заради Верховних, сталося? – питаю я.

– Ну, забагато всього, тому можеш конкретизувати запитання? 

Я дозволила собі заплющити очі та розслабитись у його руках. 

– Як ми опинились тут? У родичів Стенлі?

– Твоя раптова втрата свідомості на дорозі ввела мене в паніку. Знадобилося ловити попутку, – сказав він. – Я не знав, що робити, тому попросити когось підвезти нас у будь-якому напрямку та допомогти здалося єдиним варіантом. А те, що нас підхопили старики Шеанові – чиста вдача. 

– А як ти зв’язався з Каварієм?

– Теж чиста вдача. Випадково дізнався, що вони знайомі, тому попросив їх зв’язатись з лейтенантом, а потім вивалив йому у телефонну трубку все, що з нами сталося. Після цього він повідомив Сейна, а той послав до нас свого дружка-технологіста, аби забрати мене до Організації. А Лія, Стенлі та Яфіан опинились супровідниками теж випадково. До речі, ти знала, що у Тваугара є дружина та син?

– Коли всі повертаються? – натомість запитую я.

– Через пів години всі повинні вже бути в автівці Персі, – він зітхнув. – Але я не уявляю, як у один низький спорткар поміститься шестеро осіб. 

– Я їду з вами, – повторила я, вже готуючись вмовляти його.

– Так. 

Я глянула на нього та збентежилася.

– Чому ти не відмовляєш мене як інші? – поцікавилася.

– А навіщо мені це робити? 

– Лорейн, денарійцям та Орвину потрібна я. В Організації мені небезпечно. Всі кажуть, що мені не можна повертатися. Там я стану загрозою для всіх, і…

– І що? – пирхнув Норман. – Думаєш, я не знаю, що ти все одно будеш наполягати на своєму? Навіщо витрачати сили та час на вмовляння, якщо ти все одно у відповідь кинеш у нас енергетичні сфери, сядеш за кермо і звалиш на тій машині самостійно, навіть не маючи водійського посвідчення? – знову посміявся. – Я розумію, що у тебе більше немає місця, куди можна втекти. Я знаю, що ти не втечеш від місця, де знаходиться твій дідусь. І я впевнений у тому, що навіть якщо тебе залишать ховатися, ти знайдеш спосіб повернутися. Тільки у такому разі ніхто навіть приблизно не буде знати як ти, де ти й чи нічого тобі не загрожує. Напевно, єдине, чому я не підтримую твоїх друзів зараз та в чому ми схожі – це те, що твоя впертість та мій егоїзм пасують одне одному. Ти хочеш повернутись до Орзаху, і я хочу того самого. Я впевнений, що мене силою затягнуть в авто, бо так наказав Варташ. І якби ти вирішила залишитись тут, то я або силою б затащив тебе зі мною, або силою б тримав ось ці двері, щоб не їхати без тебе.

Забувши, як дихати, я витріщилась на нього, мов на привида. 

Його слова з кожною літерою били по моїх думках з такою силою, що необхідно було слідкувати за своїм серцебиттям, аби серце не вистрибнуло з грудей. Це вже занадто. Він занадто дивно діє на мене. Я не розумію, що відбувається. 

Норман перехопив мій погляд та знову засміявся.

– Ти так кумедно виглядаєш, коли здивована. У хорошому сенсі, якщо що. 

Я відвертаюся. По тілу проходять мільйони поколювань, і я стримуюсь, аби не почати тремтіти перед ним. 

– Мені вже краще. Треба привести себе до ладу, – кажу я. – Треба добратися до ванної… – Я вже починаю тягнутися ногами до підлоги, коли Норман хапає рукою за плече та знову повертає на місце.