О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

накладами на всіх континентах, а його афоризмами активно послуговуються і відомі політики, і пересічні громадяни в різних країнах світу. Розроблені ним “рецепти” новелістичного письма стали своєрідним хрестоматійним каноном для тих, хто опановує основи письменницької майстерності в літературних школах та інститутах. Ще в 1918 році Американська академія образотворчих мистецтв і музики заснувала премію імені О.Генрі, якою щорічно нагороджують автора найкращого короткого оповідання, надрукованого в американській пресі. Серед тих, хто свого часу був удостоєний цієї почесної нагороди, такі визнані майстри слова, як Юдора Велті, Фленнері О.Коннор, Джойс Керол Оутс.

Художній світ новелістики О.Генрі є потужним джерелом дивовижної енергетики — енергетики щирої людяності, світлого гумору і життєдайного оптимізму. Щедрий на приголомшливі несподіванки та дивовижні збіги обставин, цей світ завжди кидає публіці інтригуючий виклик, спокушаючи розгадати фабульну загадку й подумки передбачити фінал. При цьому О.Генрі настільки віртуозно грає на струнах читацьких очікувань, що, в черговий раз помилившись у своїх прогнозах щодо розв’язки, ми відчуваємо не розчарування чи досаду, а неабияке емоційно-інтелектуальне задоволення. Приємно вражені винахідливістю новеліста, його іскрометною фантазією та рідкісним даром помічати смішне у найбуденніших речах, ми залишаємося вдячними йому і за хвилини світлої радості, і за ту особливу ауру теплої сердечності й доброти, що випромінює його незбагнений талант.

О.Генрі нерідко називають “романтиком XX століття”, дорікаючи йому за майже казкову штучність фіналів, за відсутність чіткої соціальної перспективи у поглядах на суспільство, за прагнення прикрасити дійсність присутністю чуда. Ще за життя письменника у середовищі літературних критиків за ним міцно закріпилася репутація “великого розрадника”. Прикметно, що одні вкладали в це поняття виключно позитивний смисл, відзначаючи життєстверджуючий оптимізм та гуманістичну забарвленість його творів. У вустах інших ця метафора набувала відверто негативних інтонацій: його звинувачували в ігноруванні суспільних конфліктів і протиріч, у небажанні помічати темні сторони життя.

Загальна тональність новел О.Генрі й справді була досить далекою від тієї соціальної загостреності та викривального пафосу, що стрімко зміцнювали свої позиції в американській літературі початку XX ст. Якщо так звані “розгрібані бруду" (Е.Вортон, Е.Синклер, Ф.Норріс, Дж.Лондон та ін.) змальовували США як країну зруйнованих мрій та вражаючих контрастів, то О.Генрі пропонував читачеві дещо відмінну візію реалій тогочасного суспільного життя. Далекий від будь-якої політичної заангажованості, він зображав страждання й радості, будні і свята “маленької людини”, такого собі пересічного американця, що живе у складному й жорстокому світі, щоденно виборюючи право залишатися людиною. Саме йому й були адресовані новели О.Генрі, які несли в собі розраду і втіху, даруючи хисткий промінчик надії. Тож не дивно, що твори О.Генрі часто порівнюють з “різдвяними оповіданнями” відомого англійського письменника Ч.Діккенса, в яких добро завжди перемагає зло, а герой, достойний кращої долі, обов’язково знаходить своє щастя.

У рецензії на збірку О.Генрі “Запалений світильник” (1907) літературний критик Генрі Джеймс Сміт писав: “У його історіях є щось таке, перед чим неможливо встояти, навіть попри усі їхні недоліки; вони такі життєрадісні й безтурботні, такі геніальні в своїх коментарях і так приємно забарвлені сентиментальністю, яка своєю оманливістю нагадує Бродвей, але водночас є навдивовижу спонтанною й щирою”. Саме щирість була домінуючою у ставленні О.Генрі до своїх героїв, саме вона визначала сутність його творчого імперативу. Створений ним американський міф, в якому завжди знаходиться місце для щасливого випадку, посмішки Фортуни чи дотепного жарту, мав у його сучасників чималий успіх. Протягом 1910—1920 років загальний наклад його творів, виданих лише англійською мовою, сягнув п’яти мільйонів. Це був своєрідний рекорд серед тогочасних англомовних письменників, перевищити який вдалося лише видатному британцеві Редьярду Кіплінгу.

Велика популярність новелістики О.Генрі спричинила потужну хвилю епігонських творів, його творчу манеру намагалися наслідувати десятки американських літераторів, за рецептами його оповідань “штампувалися” сотні підробок-імітацій, якими рясніли тогочасні газети й журнали. Втім, жодному з цих наслідувачів так і не вдалося піднятись до рівня художньої майстерності О.Генрі. Його істинними спадкоємцями, своєрідними творчими нащадками правомірно вважати авторів, твори яких, на перший погляд, абсолютно несхожі на новели “великого розрадника”. “Закваска” О.Генрі, приміром, відчувається в інтелектуальності таких гострих сатириків, як Дороті Паркер та Джеймс Тербер, в іронічності жорсткого і в’їдливого Ринга Ларднера, у зворушливій оптимістичності Вільяма Сарояна.

Епігонство, яке було цілком природним наслідком популярності творів О.Генрі, стало однією з причин того, що в літературній критиці 1920—1930 років усе частіше почали з’являтися негативні оцінки його творчих здобутків та гостра критика методу і стилю. Його звинувачували у свідомому ігноруванні суворої правди життя та байдужості до гострих класових конфліктів, у штучності сюжетів та неправдоподібності діалогів. Теодор Драйзер, зокрема, називав його “поверховим літератором, суто розважальним автором”, а Максим Горький — “письменником вправним, але не дуже талановитим”, “банальним миротворцем”, який “вважає людей жебраками, подає їм милостиню фальшивою монетою”. Деякі американські літератори і критики писали в ті часи про пагубність впливу О.Генрі на національну літературну традицію та проголосили його “новим Готторном, що запродав своє перо Мому”.

До речі, сам О.Генрі завжди досить іронічно сприймав критичні випади на свою адресу. У новелі “Сила звички” він, приміром, констатував: “Нападок критики зазнавали усі джерела натхнення, крім одного. ... Коли ми зверталися до класиків, зоїли з радістю викривали нас за плагіат. Коли ми намагалися зобразити дійсність, вони докоряли нам за наслідування Генрі Джорджа, Джорджа Вашингтона, Вашингтона Ірвінга, Ірвінга Бачеллера. Ми писали про Схід і Захід, а вони звинувачували нас у захопленні Джессі Джеймсом та Генрі Джеймсом. Ми писали кров’ю серця, а вони бурмотіли щось про хвору печінку”.

Гострих випадів з боку критики було чимало ще за життя письменника: ліві звинувачували його в тому, що він занадто оптимістичний і постійно перебуває в полоні міщанських ілюзій щодо життя та людей; з боку професійних літературознавців незрідка лунали закиди щодо беззмістовності й відсутності психологізму, а також докори стосовно того, що його новела є шаблонною формою, в якій зводиться нанівець увесь художній досвід майстрів новелістичного жанру. Так, зокрема, відома в ті часи новелістка і літературний критик Катарина Фулертон Джерольд писала, що новели О.Генрі — це, по суті, розгорнуті анекдоти, які не мають нічого спільного ані з життям, ані зі справжньою літературою. Колега по письменницькому ремеслу, відомий американський новеліст Шервуд Андерсон у своїй власній творчості свідомо відмовлявся від так званого “добре зробленого оповідання” — моделі, що набула особливої популярності саме завдяки О.Генрі. В “Історії оповідача” Ш.Андерсон назвав журнальне фабульне оповідання “незаконнонародженою дитиною Мопассана, По і О.Генрі” і закликав відмовитись від писання історій за готовими рецептами, від фабул, що далекі від реального життя.

Однак, навіть тоді, коли посилились критичні