О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

буває з усіма білими в Південній Америці. Вас раптом охоплює щось ніби судома чи якийсь припадок. Кортить, хоч сядь та плач, поговорити по-своєму, подивитися на димок пароплава, прочитати оголошення в старій газеті про розпродаж земельних ділянок або чоловічого одягу.

Навіть Соледад вабив нас тепер як чудо цивілізації, тому під вечір ми помахали ручкою донові Хайме і обтрусили порох його плантацій з наших ніг[556].

До Соледада було дванадцять миль, але ми з Ліверпулем промучились дві доби. Спробуй знайди дорогу в банановому гаю. В нью-йоркському готелі легше через посильного знайти потрібну вам людину на ім’я Сміт.

Коли попереду крізь дерева стало видно будинки Соледада, я раптом з новою силою відчув, як дратує мене Ліверпуль-Сем. Я терпів його, Бог свідок, поки ми, двоє білих людей, були загублені в морі жовтих бананів. Але тепер, коли я знову мав побачити своїх, перекинутися, може, з якимось земляком кількома прокляттями, мені зробилося ясно, що передусім треба поставити Ліверпуля на місце. Ну й вигляд же був у нього, скажу я вам: борода яскраво-руда, сизий ніс алкоголіка і розпухлі, мов у слона, ноги в сандаліях. А втім, я, певно, був такий же.

— Наскільки мудріше було б, — кажу йому, — якби Великобританія тримала під замком отаких жалюгідних покидьків та хлебтунів рому і не оскверняла їхньою присутністю заморські країни. Ми вже дали вам колись добрячого прочухана в Америці, але доведеться, я бачу, взути калоші й знову набити вам морду.

— Іди ти ось туди й туди, — каже Ліверпуль. Інших доказів я від нього не чув.

Після плантацій дона Хайме Соледад видався мені зовсім непоганим містечком. Ми з Ліверпулем разом припустили знайомою дорогою повз готель Grande, повз буцегарню, через центральну plaza й далі до будиночка Чіки, де Ліверпуль, на правах законного чоловіка, міг роздобути для нас обох щось пожувати.

Поминувши двоповерхове дерев’яне приміщення Американського клубу, ми помітили, що балкон прикрашено квітами й гірляндами з гілок вічнозелених чагарів, а на даху майорить на флагштоку прапор. На балконі диміли сигарами Стенці, наш консул, і Аркрайт, власник золотих копалень. Ми помахали їм давно немитими лапами й видали по сліпучій світській усмішці, але вони відвернулися, мовби й не бачили нас. А ще ж зовсім недавно ми всі разом грали у віст, правда, до першого випадку, коли Ліверпуль потягнув з-за пазухи запасних тузів.

З усього було видно, що сьогодні свято, а от яке воно літнє, чи осіннє, чи, може, весняне — вгадати було важко. Пройшовши ще трохи, ми побачили Пендергаста, священика, який жив у Соледаді, щоб побудувати тут церкву. Панотець стояв під кокосовою пальмою у чорному купецькому альпаковому піджачку і з зеленою парасолькою в руках.

— Ох, діти мої, діти, — озвався він, дивлячись на нас крізь скельця синіх окулярів. — Бачу я, що ваші справи геть кепські. Невже дійшли до краю?

— До самісінького останнього краю, — відповів я. — До найменших дробів.

— Як сумно, — мовив Пендергаст, — бачити своїх земляків у такому становищі.

— Що ти верзеш? — сказав Ліверпуль. — Я з аристократичного англійського роду.

— Заткни пельку! — відповів я Ліверпулеві. — Ти на території іноземної держави.

— І в такий урочистий день, — вів далі Пендергаст, — у цей ясний великий день, коли ми святкуємо перемогу над злом і народження християнської цивілізації.

— Ми помітили, — кажу, — панотче, що місто прикрашено квітами й прапорами, але не одразу збагнули, що за день ви тут святкуєте. Давненько не гортали календаря, навіть не знаємо до пуття, літо зараз чи осінь.

— Ось вам по долару, — каже Пендергаст і дістає дві величезні срібні чілійські монети. — Ідіть, діти мої, і проведіть нинішній святковий день як і годиться.

Смиренно подякувавши йому, ми поплентали далі.

— Поїмо? — спитав я Ліверпуля.

— Ти здурів, — відповів Ліверпуль. — Хто ж на їдло тринькає гроші.

— Гаразд, — погодився я, — коли питання стоїть так, то давай вип’ємо по маленькій.

Зайшли ми в шинок, узяли кварту рому і одразу ж на узбережжя, під тінь кокосової пальми, щоб відзначити там свято.

Дві доби я їв тільки апельсини, отож ром одразу вплинув на мене, і я тут-таки відчув, що не можу терпіти англійців.

— Вставай, Ліверпулю, — кажу, — вставай, жалюгідний вихідцю з конституційно-монархічної деспотії. Зараз ти матимеш ще один Банкер-Хілл[557] Пендергаст, найблагородніший із людей, велів нам відзначити свято належним чином, і я зроблю все, щоб гроші його не пропали.

— Іди ти ось туди й туди, — сказав Ліверпуль — і я лупонув його лівою під праве око.

Ліверпуль був колись справжнім бійцем, однак алкоголь і погані компанії перетворили його на ганчірку. За десять хвилин він лежав на піску й просив пардону.

— Вставай, — сказав я, б’ючи його під ребро, — вставай і йди за мною.

Ліверпуль поплентав за мною, витираючи кров на лобі й під носом. Я привів його до дверей Пендергаста й попросив превелебного вийти надвір.

— Подивіться, сер, на нього, — кажу я, — це останки того, хто вважав себе гордим британцем. Ви дали нам два долари й веліли відзначити свято. Ура! Хай живе зоряно-смугастий прапор!

— Боже мій! — вигукнув Пендергаст, здіймаючи руки. — Влаштувати бійку в такий день! У світлий день Різдва!

— У світлий день Різдва?! — спитав я. — К бісовій мамі! Хіба сьогодні не четверте липня?[558]

— Щасливого Різдва! — закричав червоно-біло-синій какаду.

— Віддам за шість доларів, — сказав Бібб Стрибунець. Пташина переплутала свої кольори й не розбирається в святах.

Маленькі шедеври великого майстра

Жодного нудного рядка: що не абзац — то несподіванка, яка то вибухає сміхом, то примушує стрепенутися, кидаючи вам виклик, то неначе штрикне під ребра, кепкуючи з вашого переляку...

Ф.Патті

Читацький інтерес до творчої спадщини О.Генрі вже понад століття залишається навдивовижу стійким: на нього не впливають ані досить стримані вердикти критиків та істориків літератури, які відводять цьому письменникові вельми скромне місце в лоні американської національної традиції, ані поява нових яскравих зірок на літературному небосхилі, ані періодичні сплески попиту на широко розрекламовані “бестселери”, які змінюють один одного на полицях книжкових магазинів, приносячи видавцям величезні прибутки. Перекладені багатьма іноземними мовами новели О.Генрі й сьогодні перевидаються мільйонними