Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

з тих, у кого закінчувався строк. Арештанти цього прошарку працювали в канцелярії, на складах, у пральнях, прибиральниками, асенізаторами. Це був привілейований прошарок, що живився духовними й фізичними недоїдками адміністрації й сподівався на «підвищення» найближчим часом або на скорочення строку. Від цих людей бунт міг чекати лише зради, підступу, віроломства. Траплялися, звісно, й винятки. До обслуги — коли говорити про можливий бунт — слід було віднести відкритих монархістів і вірнопідданих, теж сотень п’ять або шість. Ці охоче перестріляли б бунтівників, якби одержали рушниці або патрони. Стільки ж набралося б в’язнів, яким до закінчення строку лишалося від двох до шести місяців і які, боячись одержати новий строк за співчуття, дуже легко могли піти проти бунту. Отже, на добру третину арештантів бунтівники не тільки не могли розраховувати, а ще треба було подумати, як їх знешкодити. Така третина є завжди в кожній в’язниці. Без неї жодна в’язнична адміністрація не могла б виконати свого призначення.

Тепер про так звану «шушваль». До цього прошарку входило близько трьохсот розтратників і дрібних та середніх чиновників, що вчинили різні неполітичні злочини. Вони цілий день тільки те й робили, що тішилися солодкими спогадами, як одному з них таємний радник Тратататаковський сказав: добродію, поводьтеся пристойно,— або як генерал Тралялякович упустив пенсне і як хутко підняв його й подав йому ад’ютант. До в’язниці духовною поживою цього прошарку було плазування перед привілейованими людьми, і тепер кожен з них сподівався, що після звільнення він усе ж таки досягне того, що до арешту було лиш його мрією. У в’язниці їх називали лисами, і ніхто не мав сумніву, що, коли почнеться бунт, вони порозбігаються в свої нори. До шушвалі відносилися ще сімсот-вісімсот арештантів: один хлюпнув невірній дружині в обличчя сірчаної кислоти; другий ударив сусіда киркою за те, що його свиня залізла до нього в город; третій згвалтував малолітню; один навіть зарубав сокирою свою бабусю — здобич становила сім карбованців сорок копійок. Та більшість цього прошарку все-таки були дрібні злодюжки, так звані «припряжні». Чомусь усі разом перераховані типи називалися «шушваллю». До непридатних для бунту можна було віднести й близько трьохсот хворих та симулянтів, а також із сотню іноземців. Тому ще тисяч півтори чоловік треба було скинути з рахунку як інертне, пасивне, в кращому разі нейтральне бидло.

На той час в Ортачальській в’язниці було до тисячі законних злодіїв і «шушвалі».

Каста злодіїв у тодішніх в’язницях вважалася панівним прошарком. Я кажу — каста, бо вони мали свої, неписані, але точно встановлені закони, моральний кодекс і судову процедуру. Вони вважали себе «господарями в’язниці». В основі цієї претензії було одне досить переконливе міркування: «Моє життя — відсиджування у в’язниці, тимчасове звільнення й знову в’язниця. В’язниця — мій дім. А ти потрапив сюди випадково, тимчасово і, отже,— гість!» Ця, так би мовити, магічна думка дістала цілковите практичне втілення, бо той, хто потрапляв у в’язницю вперше, розгублювався і був геть безпорадний, а злодій завдяки традиції й набутому особистому досвідові був озброєний незвичайною чіпкістю, життєздатністю й цілим арсеналом всіляких прийомів пристосування до обставин. Тут слід зауважити: для законного злодія будь-яке співробітництво з адміністрацією або з її представником на той час було виключене, так само як і будь-який зв’язок з політикою. Злодій — аполітичний, космополітичний елемент. Його діло: красти — байдуже, де і в кого. Його обов’язок — неухильно дотримуватися законів і морального кодексу касти, завжди, за всіх обставин і скрізь! Щоправда, піднесення революційного руху в Російській імперії, а в зв’язку з цим збільшення кількості політв’язнів трохи обмежили права злодіїв, але вони й за цих умов виявили неабияку гнучкість. В основу їхніх взаємин з політв’язнями було покладено принцип «не чіпаю — не чіпай», і таким чином їм пощастило зберегти значну частину своїх прерогатив, а серед них і право харчуватися, одягатися за рахунок інших прошарків в’язниці.

Про злодіїв — досить. Разом з «шушваллю» я згадував «припряжних». Як і належить кожній касті, у злодіїв теж були свої прибічники. То була численна група кримінальних злочинців, і кожен з них хотів одержати звання «законного злодія». Для цього вони, перебуваючи у в’язниці, відповідною поведінкою мали довести, що в них тече «злодійська кров» і злочин вони вчинили не через матеріальну скруту, не якось там випадково, а за покликом своєї вдачі. Кількісно їх було набагато більше від законних злодіїв, і все ж каста мала на них необмежений вплив. Не було сумніву, що на випадок бунту злодії й припряжні дотримуватимуться стійкого нейтралітету, хоч за допомогою агітації повстання могло знайти серед припряжних чимало прихильників. Досвід показав, що під час виступів, демонстрацій чи барикадних боїв злодії припиняли свою діяльність, а іноді, без будь-якого спонукання, добровільно брали на себе функцію борців із злочинністю й сумлінно виконували свої обов’язки.

Отже, лишалося п’ятсот чоловік, які, на нашу думку, мали б підтримати бунт, взяти на себе основний тягар, а кращі з них навіть стати ударною силою. Хто були ці люди? Більшість з них уже брали участь в боротьбі проти царизму — від масових виступів до індивідуальної протидії. Їх було засуджено на тривалий час, від п’яти до десяти років. Вік — від двадцяти до п’ятдесяти. То були, як правило, люди, характер і світогляд яких уже сформувалися. Кожен з них чесно працював і попав у в’язницю лише з ласки прогнилого ладу.

Зверніть увагу: маса, готова до вибуху, вже була в наявності; сила, що озброювала тактикою і могла перетворити стихійні дії маси на організований заколот, існувала; не було лиш конкретного приводу, причини, яка могла б переплавити масу на діючу юрбу. І ми зобов’язані були не допускати виникнення причини.

Другу половину моєї доповіді становив добре продуманий комплекс профілактичних заходів. Малося на увазі, що проблемою можливого бунту займеться жандармерія, але сталося не так. Питання цілком передали відомству місць ув’язнення. Не буду оцінювати роботу того відомства, розповім лише, який шлях вони обрали, і, гадаю, все буде зрозуміло.

Події, зокрема в Тифліській губернській, тобто Ортачальській в’язниці, розгорталися так: одного погожого дня начальники корпусів обійшли свої володіння й прочитали арештантам буллу, що її написав пан Коц. У ній було сказано щось на зразок того, що зараз у Російській імперії встановлено народовладдя, яке здійснює Державна дума. Будь-яка агітація проти народної влади прирівнюється до дії, спрямованої проти народу, з чим його величність імператор всеросійський миритися не буде. Якщо хтось думає, нібито обіцяною маніфестом свободою слова можуть користуватися й арештанти,—