Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

виявилося згодом, фатальну для мене роль: за тодішнього становища в імперії на дій посаді потрібна була сильніша й суворіша людина. Я зі своїми поглядами, лібералізмом і ваганнями міг принести тронові й державі тільки шкоду. Цю причину я усвідомив уже після того, як подав рапорт про відставку й ще раз переконався, що вчинок зумовлюється насамперед інтуїцією, а вже потім стереотипами й аналізом.

Так ось, я сидів і чекав згоди міністра. Проте на посаді я ще залишався, і треба було виконувати службу. Саме в той період я одержав директиву щодо можливих бунтів у місцях ув’язнення. Вимагалося ретельно вивчити обстановку, настрій ув’язнених і подати письмову відповідь міністерству. То була надзвичайно важка й відповідальна робота, але я взявся за неї сам, сподіваючись, що тим часом одержу згоду на прохання про відставку, а справу завершить мій наступник. Але сталося так, що міністр відповів згодою лише після того, як роботу було завершено й доповідь написано.

Чому революціонери вважали, що в’язничні бунти потрібні? Самі вони на допитах свідчили таке:

«Маніфест сімнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот п’ятого року, разом з недоторканністю особи, свободою совісті, слова, зборів і спілок, обіцяв народам Російської імперії також амністію для політв’язнів. Невдовзі з’ясувалося, що за допомогою маніфесту царизм хоче виграти час. Виконувалися лише ті параграфи маніфесту, які були вигідні самому самодержавству. Це всі знають.

Державну думу вихолостили, як і амністію політв’язнів. Багато професіональних політв’язнів усе ще страждали по в’язницях, звідки їх під різними приводами так і не випускали, а після маніфесту ще жорстокіше взялися за арештантів.

Маніфест було опубліковано, Думу обрано, а революція не тільки не пішла на спад, а стала поглиблюватися й загострюватися. Чому? Бо маси швидко переконалися, що царські обіцянки не здійсняться. Наївна частина народу вимагала виконання маніфесту. Зате політично зріліші верстви, усвідомивши, що маніфест лише пастка, зрозуміли: єдиний вихід — у поваленні самодержавства, у знищенні царизму. В’язничні бунти ми сприймали як обов’язкову частину загальнонародного руху. Ми повинні були довести царизмові, що він не лише не задушить революції в’язницями, масовими розстрілами й поголовними арештами, а що, навпаки, революція буде поглиблюватися. Крім того, треба було показати приклад. Інші мали піти за нами. Ми хотіли підірвати основу основ самодержавства — в’язниці. Ви можете уявити собі імперію, поліцейську державу, де обурення мас досягло такої сили, що навіть в’язниці тріщать під натиском цього обурення? Єдиний вихід для держави в цьому разі — скласти зброю або почати масове винищення обурених, що має знову ж таки тільки наблизити час його краху».

Бунт, як відомо,— це активна дія маси, що дозріла для боротьби. В Ортачальській в’язниці сиділо чотири тисячі сімсот арештантів. Здавалося б, величезна сила, тим паче, що умови у в’язниці були нестерпні. У камерах просто на підлозі «залізним рядом» лежали по двісті, по триста чоловік. Нари збереглися тільки в карантині та в камері каторжників. Казенні харчі були нікудишні. Адміністрація ледве встигала приймати, перевіряти й роздавати передачі. Родичі змушені були простоювати в черзі до віконця, де приймали передачі, з самого ранку й до пізньої ночі. Бувало, що черга не доходила, і вони поверталися додому, з чим прийшли. Потім сталося так, що однієї чудової днини за наказом начальника в’язниці двері поверхів позамикали, і віднині арештанти могли ходити лише в межах свого поверху. А через тиждень повісили замки й на камери. У клозет виводили тепер за розкладом, одразу всією камерою, і то тільки двічі на добу — вранці і ввечері, а тому поставили в камерах величезні параші. Все це викликало невдоволення, арештанти почали ремствувати. Частіше стали траплятися випадки непокори начальству й сутичок з наглядачами. Вістки про страйки, заворушення, взагалі про наростання революції, що доходили з волі, стали єдиною темою розмов. Такі розмови збуджували людей, заряджали їх рішучістю, створювали бойовий настрій. Крім того, в камерах знайшлися й добровольці, й призначені революціонерами агітатори, що пропагували революційні ідеї, і, слід сказати, досить успішно. Навіть після того як повісили замки й пропагандисти не могли вільно ходити з камери в камеру, вплив словом не припинявся. Отже, в’язниці, арештантській масі потрібен був лише приклад, але... Буває, маса готова до боротьби, а до активних дій так і не переходить. Пояснення цього явища слід шукати в основному у соціальному складі маси й відсутності приводу до активних дій.

Існує хибна думка, нібито заворушення, повстання та інші масові виступи народу починаються в заздалегідь призначений кимось день і годину. Я не говорю про урядові перевороти, коли змовники мають віддані їм війська і для початку операції досить лише наказу. Я говорю про народний рух, а тут потрібне щось зовсім інше. Маса, хоч би яка вона була заряджена, не почне активно діяти, не перетворившись на юрбу. Для цього потрібен привід! Та коли вона й надалі лишається юрбою, то їй не уникнути поразки. Це неминуче! Щоб її дія переросла в серйозну акцію, потрібна організуюча сила в особі людей, озброєних певним ученням, тобто силою, яка зможе озброїти юрбу тактикою, поставити перед нею мету.

Ось які люди перебували тоді в Ортачальській в’язниці.

Кількісно найменший був прошарок професіональних революціонерів. Чоловік двадцять п’ять — тридцять, і це на чотири тисячі сімсот арештантів. Я говорю про революціонерів, засуджених до ув’язнення, а не до каторги. Каторжників — їх теж було чоловік тридцять — тримали в окремій камері, політичних серед них не набралося б і десяти, але всі вони як один, незалежно від характеру вчиненого злочину, повинні були взяти активну участь у бунті. Такою самою мірою враховувалася й участь тих, хто, потрапивши до в’язниці вже після перших виступів, тут назавжди пов’язав свою долю з політичною діяльністю, з революцією. Амністія, що випала на той час, звільнила багатьох з них, але невдовзі, за повторну участь у революційних виступах, вони знов попали до в’язниці. То була молодь, представники різних соціальних прошарків. Тут можна було побачити і молодих пролетарів, і вихідців з духівництва та буржуазії, і вчителів, і банківських чиновників, а один з них був сином околодочного наглядача — тобто жандарма! Треба мати на увазі й те, що коли певна група почне активно діяти, то багатотисячна маса не гаючись виділить із свого середовища сотню цілком несподіваних одчайдушних їхніх соратників. Такий досвід революція вже мала. Це означає, що ті сто п’ятдесят — сто вісімдесят чоловік стануть авангардом, але чиїм авангардом?

Понад п’ятсот в’язнів, або десять-одинадцять відсотків усього контингенту, становили «обслугу» в’язниці. Адміністрація комплектувала її з малостроковиків або