Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

хто ми такі, й обоє все-все один про одного знаємо, давай спати далі. Ніч надворі. Дивись, усі сплять. Люлі-люлі...

— Я хочу назад, — каже Лорд. — У сюди, але раніше, і щоб усе було інакше. Або так само, але зі мною.

— Ну й дурень, — кажу я.

— Це мій вибір.

Усі вони чомусь вважають ці слова вирішальними. На кшталт заклинання, проти якого я нібито не зможу встояти. Це було б смішно, якби не було так сумно.

— Подумай, — кажу я, зітхаючи. — Подумай гарненько — і приходь знову.

Його пальці стискають моє зап’ястя з такою силою, що, здається, от-от його зламають.

— Ні, будь ласка! — просить він. — Іншим разом я тебе не знайду. Я й цього разу тільки насилу...

Зовсім з’їхав з глузду чоловік.

— Стій! — кажу я йому. — Схаменися, дітваче! Я тут — кожного божого дня. Шукати мене абсолютно нема потреби.

Відсовую подушку, сідаю зручніше й даю йому легенького щигля по переніссю, поміж бровами. Зовсім легкого, ледь торкнувшись, але Лорд сахається, неначе я стукнув його Мустанговим тягарцем, і мало не падає на спину. Зажмурюється. Розплющує очі. Витріщається, наче вперше бачить.

— Чорт би тебе побрав, — говорить він. — Ти зробив мені боляче.

— А ти мене розбудив. Тепер ми один з одним поквиталися, відтак можемо спати з чис­тою совістю. Все.

Збиваю подушку й заплющую очі, відчуваючи, що мирний сон сьогодні мені не світить.

Так і є. Лорд не заспокоюється.

— Ти — це він, — каже Лорд. — Мене не обдуриш.

Я знову сідаю.

— А от і обдуриш. Запросто. Досить захотіти.

У світлі двох крихітних настінних ламп очі його, ніби чорні провалля. Бездонні вікна мороку.

— Ти не можеш так зі мною вчинити. Я знайшов тебе. Я попросив. Ти зобов’язаний мені допомогти.

Дивовижна самовпевненість!

Наступні півгодини я збираю в запасний наплічник усе необхідне.

Потім ми повземо. Довго, адже по змозі — тихо. Нарешті ми в передпокої, поряд з візками, ліхтарики напоготові. Я звільняю Мустанга від гир, щоб він не дзеленчав і не бряжчав. Сьогодні я не беру з собою великого наплічника, тож втрата рівноваги йому не загрожує. Мені вже розхотілося спати, я підбадьорився, і відразу виникає бажання перекусити, бо перше, що мене наздоганяє, як тільки я підбадьорююся, — голод, решта вмикається піз­ніше.

Лорд тихий і моторошно люб’язний. Усіляко допомагає та не лізе з питаннями. І добре, що не лізе, я не в тому настрої, щоби щось йому пояснювати.

Їдемо ми недалеко. Усього лише до класу. Нічний візит до колекції, що є розрадою моїх очей. У класі я розстібаю запасний наплічник і виймаю з нього три необхідні мені предмети. Ланцюг з підвішеними до нього годинниковими коліщатками. Такі водяться тільки в древніх годинниках — зовсім старих, а не в тих, котрі працюють на батарейках. Ланцюг я надягаю на шию. Блокнот беру в руки. Олівець — у зуби. Тепер я готовий.

Лорд кусає нігті, зацьковано розглядаючи мою колекцію. Можна подумати, це я його сюди заманив, а не він мене. Обмацує ремінець, що висить на пташиній клітці, той, який зі щурячими черепами, знімає його й обертає в руках.

— Крихкий експонат, — попереджаю я, витягнувши з рота олівець. — Можливо, пристрітне. Краще не чіпати.

Він вішає черепи на місце. Мимохіть посміхнувшись, чим негайно пробуджує в мені мисливські інстинкти.

— Агов, що ти про них зрозумів? Зізнавайся! Я ж побачив!

Лорд знизує плечима. Звішується з візка, вивуджує з купи нічийних предметів широкополий чорний капелюх та обмотує його тулію ремінцем. Черепи вишиковуються колом, Лорд застібає мідні бляшки, які, виявляється, пристібалися саме до цієї тулії саме цього капелюха, й обережно кладе капелюх на сидіння стільця з опудалом крука.

Мене стає тільки на протяжне охання.

Капелюх перестав бути просто капелюхом, відразу перетворившись на найбагатозначніший експонат у всій колекції.

— Оце-то так! Дякую, — кажу я. — Знаєш, а мені в якусь мить здалося, що ти його і надягнеш.

Лорд дивиться відчужено.

— Це не мій капелюх, — відповідає він після довгої паузи.

Дивлюся на капелюх. Потім на нього.

Кажу:

— Ну, так, звичайно.

Відкриваю блокнот і відкашлююся.

— Отже. Ти зробив свій безглуздий вибір, і більше думати над ним не збираєшся.

Він мовчки киває.

— Ти знаєш, що твоя пам’ять — частина тебе? Ще й зовсім не маленька? Той, хто повертається, може стати зовсім не тим, ким був раніше. Він може не зазнати багато чого з того, що зазнавав на попередньому колі, а отже, він буде іншим.

— Я знаю, — промовляє Лорд. — Не старайся намарно. Я не передумаю.

— Ти — людина Лісу, — кажу я йому. — Це в тебе в крові. Ти не зможеш бути щасливим, поки ти не там.

— Я знаю, — говорить він. — Але її там немає.

— Кохання зжерло тебе. Перше, що воно пожирає, — це мізки, май на увазі. До речі, про кохання... А ти впевнений, що, ставши на дещицю іншим, покохаєш ту саму людину, яку любиш зараз? Упевнений?

— Звичайно.

Він посміхається. Як маніяк. Або як закоханий. Що, загалом, одне й те саме. Він посміхається мені, наполовину з’їдений, обгризений до кісток, і ця усмішка вирішує все. До біса традиції, ритуал і все інше… Зокрема — до чорта співбесіду. Я ніколи раніше не нехтував співбесідою. Десять запитань мають бути задані, відтак я задавав їх усім, одначе Лордові я не задам більше жодного. Він — немов та русалонька, яка прийшла обміняти свій хвіст на абсолютно не потрібні їй ноги, а заразом віддала і голос, а проте якби відьма попросила в неї ще що-­небудь, віддала б і це щось, і друге, і третє… Закоханим і маніякам море по коліно, всі вони однакові, сперечатися з усіма ними геть безглуздо.

Він поняття не має, про що просить, тим гірше для нього! Він упевнений, що кохання його настільки сильне, що наздожене його на будь-якому колі, то нехай собі вірить у це. Я не стану руйнувати його впевненість.

— Добре, — кажу я. — Ти переконав мене.

Відстібаю від ланцюжка одне коліщатко та кладу йому на долоню.

Він «туманно» дивиться, бере мою руку й цілує її. І я — як це не жахливо — стаю Господарем Часу. Який стоїть на порозі смерті, що, загалом, уже навіть звично, тому що ЙОМУ-­МЕНІ — бозна-скільки років. Стільки не живуть. Тільки подовжують існування. Я цього терпіти не можу, й через те чортів стариган такий недосяжний: він же вічно у сплячці, розтягнутій до безкінечності. Хазяйський кивок — цей стариган не витрачає часу на слова: кивок — навіть більше, ніж ми можемо собі дозволити, і я повертаюся в себе рідного-коханого-любесенького, і не годен стримати мерзенного хихотіння.

Лорд здригається, як від ляпаса.

— Ну та добре, — кажу я йому. — Не бентежся. Чесне слово, я не стану тобі про це нагадувати занадто часто.

Сфінкс

Потім іди. Не прощаючись, йди

далі, вперед — і вертайся.

Хто у вересні вересня не уникне,

залишиться тут на сто років за ґратами.

Альфред Гонг. Боедроміон

Сфінксові сняться сни, в яких Дім іде тріщинами, так що від нього відвалюються уламки, наймасивніші — як кімната завбільшки. Уламки зникають разом з людьми, котами, написами на стінах, вогнегасниками, унітазами й забороненими електроплитками. Він знає, що подібні сни бачить багато хто. Вирахувати їх