Василь Биков - Піти й не повернутися

скласти свій «залік за особливим рахунком», в рятівну силу якого він майже повірив…»? Але в тім і річ, що будь-якою ціною і за особливим рахунком…

В одержимому прагненні Василя Бикова завжди і всюди дійти до суті, до кореня, до краю і, відділивши удаване від справжнього, відшукати першопричину, першоджерело саме такої, а не інакшої поведінки героя криється подиву гідна чутливість, прозорливість, вміння побачити в людині невідповідність фальші і сутності — слова і вчинку зовнішнього поруху почуттів і внутрішнього змісту думки, відкритого прояву вдачі і прихованого стану душі, тобто все те, що його сам письменник називає «явною невідповідністю сущого і належного».

Звідси й незмінна пристрасть Василя Бикова до критичних сюжетних ситуацій, які, повторюючи заголовок відомої повісті Ем. Казакевича, можна назвати ситуаціями «двоє в степу». По суті, кожен твір письменника — це ще одна «фронтова сторінка» (або партизанська), гранично стиснута в просторі й ущільнена в часі, драматично напружена дія якої підносить людину на пінявий гребінь подій, що розгортаються біля найвирішальнішої грані життя і смерті, і в напрузі яких найповніше, з усією чіткістю проявляється все найкраще або найгірше в людині. Істотне значення при цьому має якомога звужене коло дійових осіб: і піднесення, і падіння героя, як правило, відбувається майже без свідків, у вирішальну ситуацію вибору він потрапляє коли не зовсім один, як лейтенант Климченко («Пастка», 1964), то принаймні так, що, вибираючи, відповідає головним чином за себе і перед собою. Про те, що Сотников «по суті… віддавав своє життя задля порятунку інших», може й ніхто не дізнатися взагалі або ж дізнаються не скоро, але ця жертва, як підкреслено в повісті, «не менше, ніж іншим… була необхідна йому самому». Виходить, через те найправильніший його, «найвирішальніший у людському житті вибір — вмерти достойно або залишитися жити підло»[6], що він непідвладний тиску ззовні, що скеровує його лише сила внутрішніх переконань.

Під дією цієї сили Івановський сам іде на завдання (зауважимо, що саме такі завдання над усе не любив Рибак, — ледь помітний нюанс, ненав'язливо посилений у фільмі А. Шепітько «Сходження», кращому, мабуть, з усіх стрічок, знятих за повістями Василя Бикова). Мало того, що Івановський сам домігся цього завдання — знищити німецьку базу боєприпасів, він прирік себе на нові випробування, коли завдання залишилося невиконаним зовсім не з його вини, і опинився за лінією фронту, добре розуміючи, як нелегко буде «розшукати в гущавині лісу замаскований, з пильною охороною, об'єкт, що став тепер для них завбільшки з голку в копиці сіна». Так само чітко спрацьовує в ньому усвідомлення «свого солдатського обов'язку» і в той смертний час, коли, приречений на загибель, з простреленими грудьми, він виповзе на зимову дорогу і, клякнучи на морозі, заховається в «проритій ним борозні» снігу з останньою гранатою в руці. Сама смерть його стане «останнім внеском для Батьківщини», і він зробить його, твердо знаючи, що не йому судилося бути поміж тих, хто доживе до перемоги, не йому разом з ними «відбудовувати цю зелену щасливу землю, дихати на повні груди, працювати, любити. Але хто відає, чи не залежить їхнє велике щастя від того, як загине на цій дорозі двадцятидворічний командир взводу лейтенант Івановський». Помножім цілеспрямовану волю героя повісті «Дожити до світанку» (1972) на число захисників Москви — і ми збагнемо, як і чому вистояла вона тієї осені і зими 1941 року…

Обов'язкова гострота гранично відповідальної ситуації вибору («Граничні ситуації» — не випадково Ю. Бондарєв назвав так свої нотатки про творчість Бикова), її визначеність і суворість створюють специфічні особливості поетики письменника. Як слушно зазначив один із дослідників, у нього «вряди-годи навіть оголюється трохи раціоналістичний, мовби недооблицьований каркас художньої споруди», своєрідний архітектурний вигляд якої відтворює «зрештою не життєву ситуацію, що припускає безліч конкретних вирішень, а моральну, що передбачає лише один можливий кінець»[7]. Ця категоричність морального імперативу в свою чергу породила в останні роки легенди навколо творчості Василя Бикова.

Перша — про схожість і повторюваність улюблених письменником тем і сюжетів, конфліктів і характерів. Пристрасно і переконливо виступив проти неї Ю. Бондарєв у щойно згаданих Нотатках: «… У мистецтві, коли йдеться про серйозний талант, страшна й згубна не «подібність» настроїв, а безсоромне позичання раз знайденого — довічний, але не дуже надійний кредит, до дрібниць позичений у власної першої книжки, де автор до дна вичерпав себе. Досить дивно говорити про повторюваність Бикова, так само, як, скажімо, заявляти про повторюваність вірності коханої, про невичерпність людського розуму, добра, мужності, людських пристрастей, про вірність самій істині Для кожного письменника істина є щось схоже на побачений на власні очі замочок, а ключ від неї лежить у шухляді його робочого столу. Але ж ключ до пізнання — то є правда, так само, як правда, — ключ пізнання. Тільки порушення правди веде до анемічної варіації блідої правдоподібності»[8]. І справді, чому треба називати повторюваністю те, що справедливіше було б визначити як одержима, палка вірність собі, своїм творчим уподобанням, переконанням, принципам Друга легенда — про подібність повістей Василя Бикова до притч. Здається, перший дав їм таке визначення А. Адамович, виділяючи родовими ознаками «притчоподібного реалізму» відверту повчальність («багатозначність») сюжетних ситуацій, граничну оголеність соціальної і моральної проблематики, обов'язкову загостреність моральних висновків і оцінок. Починаючи з «Третьої ракети», а може, й раніше — з «Журавлиного крику», все це тією чи іншою мірою справді притаманне прозі Василя Бикова, але ж чи така вже вона «притчоподібна», коли судити про неї, виходячи не з зовнішніх ознак сюжетної побудови, а з внутрішніх законів творення образу? Власне традицію «притчоподібного реалізму», як справедливо визнає А. Адамович, окрім підкреслених особливостей, вирізняють ще й «прибирання декорацій», і умовність характерів та положень. Без такого абстрагування від земної реальності притча перестає бути притчею. І важко «притягнути» до неї прозу, що незмінно викликає стійке відчуття достовірності подій війни і долі людської на війні, послідовно поглиблює психологічне розкриття героїв, прозу, що неослабно приєднана «до сучасної напруженості життя