Василь Биков - Піти й не повернутися

і на крок, по суті, всюди лишається одна й та ж. Мало не всі критики одностайно визнали «якісне зрушення», намічене в творчості Василя Бикова повістю «Сотников» (1970). З неї «починаються 70-і роки. Так сталося, що саме в цій повісті виразно прозвучала нова нота, інтонація, з явилося трохи інше, мабуть, зріліше моральне «фокусування», — як вважає, скажімо, А. Адамович, відзначаючи і зрослий філософський потенціал биковської прози, і досягнуту ним досконалість психологічного аналізу і самоаналізу героїв. Щоправда, й він робить застереження, «що цей твір, ясна річ, не протистоїть іншим творам В. Бикова: він — розвиток їх, усього того, що було в них…». Але загальний напрямок розвитку дала «Третя ракета». Завершивши ранній етап творчого шляху Василя Бикова, вона остаточно утвердила його в літературі. І як зав'язь у квітці, як зерно, з якого виростає колос, поклала початок багатьом тематичним мотивам і конфліктним ситуаціям, улюбленим моральним проблемам і характерним поетичним особливостям, що пройдуть крізь усю його творчість.

Почнемо з інтонації оповіді — стриманої, розважливої, довірливої. У «Третій ракеті» вперше з'явилось «Я» письменника, котре надовго утвердилося пізніше у його прозі. Присутнє воно у повісті «Атака з ходу» (спершу, по-білоруськи «Проклята висота», 1968). Здвоєне «Я» — автора і його співрозмовника — постає в «Обеліску» (1972). Було б наївним вважати, що це «Я» належить самому письменникові, але не маємо сумніву, що герой, який веде розповідь від першої особи, близький йому духовно, а іноді й біографічно. Як свідчить Василь Биков, «Третя ракета» була для нього тією першою повістю, яку він «скомпонував з різних клаптиків»[3]власного воєнного досвіду. Вистражданість його й відчутно в розповіді Лозняка, гранично природній, сильний і мужній голос якого вміє не виказати хвилювання і пристрасті під зовнішнім спокоєм, приховати напруженість за неквапливістю. Спокійно і поволі розповідає він про фронтову долю гарматної обслуги і лише наприкінці своєї драматичної історії зривається раптом на тривожно запитальній ноті: «Як все це складно й тяжко! На скільки ж фронтів треба боротися — з ворогом, з різною наволоччю поряд, нарешті, з собою. Скільки перемог треба одержати, щоб вони склалися в ту, що буде написана з великої літери? Як мало однієї рішучості, добрих намірів і скільки ще треба сили! Земле моя рідна, люди добрі, дайте мені цю силу!..»

Отак уперше перекинуто місток з часу сюжетної дії у прийдешнє, місток, який у ряді наступних повістей з'єднає війну і наші мирні дні. Безпосередньо в сюжеті розповіді вони присутні далеко не завжди — в епізоді «Альпійської балади» (1963), у повістях «Обеліск», «Вовча зграя» (1974).

Письменника турбує, тривожить те, щоб зберегти в сучасному житті пам'ять війни і водночас її непересічні моральні уроки, утвердити високі норми і критерії, виношені, закріплені фронтовим або партизанським досвідом, що не визнає компромісів із зрадництвом. Щодо цього можна сказати, що і мирний час у повістях Василя Бикова пристріляний і прострелений війною.

Суворий рахунок війни, що ним Василь Биков неодмінно вивіряє духовні цінності людини, було б найвірніше окреслити поняттям морального максималізму, опертого на стійке переконання: не можна відкласти «на потім» добрі, чесні, благородні справи — їх треба поспішати робити завжди, доки живеш. І немає в житті малої чи великої брехні, малої чи великої підлості, є просто підлість і брехня, що в будь-яких проявах і розмірах негідні людини, означають її неминуче падіння, безповоротно ведуть до зради. Через те, скажімо, що вчинок Олексія Задорожного формально неосудний і при нагоді може бути навіть виправданий довідкою з медсанбату, у ставленні письменника до нього ніщо не змінюється й незаконний самосуд Лозняка над ним зрештою виявляється законнішим від різних юрисдикцій військового трибуналу. Взагалі, коли подивитися на це абстраговано й безпристрасно, то й Блищинський у «Фронтовій сторінці», і Бритвин у «Круглянськім мості» (1969) відкрито не вчинили чогось такого, за що можна було б юридично засудити, покарати законом. Але їх судить найвищий суд совісті як порушників моральних законів, гуманістичних норм людського співжиття, і цей не узаконений відповідними статтями цивільного кодексу чи бойового статуту суд ні в чому не визнає компромісу — не знає милостивих вердиктів, не виносить виправдуваних вироків слабкодухості або самолюбству, пристосуванству чи боягузтву, хитромудрій спритності шкурника і зашкарублому егоїзмові кар’єриста, одно слово, усьому,^цо створює грунт для неправди, підлості, відступництва.

Зауважимо: навіть Рибак, який дійшов до краю людської ницості, вдачею своєю зовсім не запрограмований злочинець, не закостенілий зрадник. Але це з ним пов'язані слова Василя Бикова у статті «Як створювалася повість «Сотников»: «… Така вже логіка фашизму, який, ухопивши свою жертву за мізинця, не зупиниться, поки не проковтне її цілком»[4]. У Рибака все почалося з «мізинця», простягнутого ним ворогові з доброї волі, цілком свідомо. А закінчилося безпосередньою участю у «ліквідації» (так, до речі, було названо повість у первісному задумі), і нею його скрутили надійніше, аніж сирицевою супонею».

Як звичайно, зрадництво у Василя Бикова не називає себе своїм іменем: в усьому, що сталося з ним, Рибак готовий звинуватити кого завгодно — тільки не себе. Та з логіки його самовиправдань спритно вислизнуло міркування, котре письменник вважає найважливішим: «… важко вимагати від людини високої людяності в обставинах украй нелюдських, але ж існує межа, за якою людяність ризикує перетворитися на свою протилежність!»[5]. Де ж та межа для Рибака? У безпорадному тупцюванні біля шибениці, коли він не зміг одразу наважитися «на останнє і найстрашніше тепер для нього діло»? Або ж трохи раніше — у «нелюдськості… відкриття», що «дуже чітко й щасливо» спало йому на думку в поліцейському підвалі: «… коли Сотников помре, то його, Рибака, шанси значно поліпшаться. Він зможе сказати, що йому заманеться, інших тут свідків немає»? А може, перед усім — у невинному, здавалося б, бажанні, вийти з води сухим, будь-що перехитрувати ворога — «трохи і в піддавки пограти» з ним, «поводити, мов щуку на вудці», і таким чином «виграти час»,