Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

а ти мене не любиш. Я відчуваю в собі покликання. Я йду слідом за Йолантою і Штеттенгаймом. Пробач мені. Поклик мистецтва нездоланний. Елізабет».

Цього листа я показав своїй паралізованій матері. Вона перечитала його двічі. Потім обхопила мене за голову своєю ще здоровою лівою рукою і сказала:

— Синку! С-с-синку! — здавалося, вона одночасно вітає і жаліє мене. Хто знає, скільки всього розумного вона сказала б, якби не була паралізована.

У мого хлоп’яти не було матері. Вона була у Голлівуді, грала у стрічках. А бабуся малого, літня жінка, лежала спаралізована.

У лютому вона померла.

XXXIII

У перші дні лютого моя мати померла. Померла так само, як жила: шляхетно й тихо. Священикові, який прийшов її соборувати, вона мовила:

— Покваптеся, велебний отче! У Господа Бога не так уже й багато часу, як це часом уявляє церква.

Священик і справді поспішився. Потім матуся покликала мене. Вона вже не бурмотіла, як раніше. Матуся говорила легко і вільно, як у колишні часи, немов мову в неї ніколи й не відбирало.

— Якщо ти колись ще побачиш Елізабет, — так почала вона, — хоч я вважаю, цього не трапиться, то скажи їй, що я завжди її терпіти не могла. Я вмираю, але я не поважаю тих побожних людей, які при смертній постелі брешуть і вдають з себе великодушних. Тепер принеси мені твого сина, я хочу ще раз його побачити.

Я пішов униз і приніс свого сина — він був уже чималий і важкенький, отож, несучи його вгору сходами, я тішився, що він стільки важить. Матінка обняла, поцілувала дитину і знову віддала хлоп’я мені.

— Відішли його куди-небудь! — сказала вона. — Зростати тут йому ні до чого. Йди! — докинула вона. — Я хочу вмерти на самоті.

Тієї ж ночі вона померла, а це була ніч революції. У нічному місті гриміли постріли, і Хойницький розповів нам за вечерею, що уряд стріляє в робітників.

— Цей Дольфус[22], — сказав Хойницький, — хоче пролетаріат зім’яти на табаку. Хай Бог мені вибачає, але я його терпіти не можу. З натури це людина, яка сама риє собі могилу. Такого ще світ не бачив!..

Коли матінку ховали на Центральному цвинтарі, куди був вхід через другі ворота, в місті досі стріляли. Нас з матінкою проводжали всі мої друзі, тобто всі наші пансіонери. Падав дощ з градом, точнісінько так само, як тієї ночі, коли я повернувся додому. Сипала така ж колюча крижана крупа.

Ми поховали мою матір о десятій ранку.

Коли ми виходили з других воріт Центрального цвинтаря, я побачив Манеса Райзіґера. Він ішов слідом за чиєюсь труною, і я, ні про що не питаючи, пристав до нього. Труну везли до третіх воріт, де містилась юдейська ділянка.

Я стояв перед розверзлою могилою. Після того, як рабин прочитав молитву, Манес Райзіґер виступив уперед і сказав:

— Бог дав його, Бог узяв, хай святиться ім’я Його во віки віків. Міністр пролив кров, і його кров проллють теж. І потече вона бурхливим потоком. — Люди намагалися його зупинити, але він і далі говорив, як з бочки: — Хто вбиває, — казав він, — буде убитий. Господь великий і справедливий.

Після цих слів ноги йому помліли, ми відвели його набік, тим часом його сина Ефраїма поховали. Він був бунтівником, він стріляв і загинув від кулі.

Йозеф Бранко ще час від часу з’являвся до нас додому. У нього не було тепер інших інтересів, окрім смажених каштанів. Того року каштани видалися гнилими, червивими, тож йому, Йозефові Бранко, довелося торгувати самими печеними яблуками.

Будинок я продав, залишивши за собою тільки пансіон.

Здавалося, ніби смерть моєї матері вимела з нашого будинку всіх моїх друзів. Вони виїхали один по одному. Ми зустрічалися тепер тільки в кав’ярні «Віммерль».

Сенсом життя став для мене тепер тільки мій син. «Хто вбиває — буде убитий», — зауважив Манес Райзіґер.

Цей світ мене вже не обходив. Сина я відправив до Парижа, до мого друга Лаверавіля.

Я залишився сам-один, як пучка — один, один, один.

І пішов до Гробівця капуцинів.

XXXIV

Я і в п’ятницю з нетерпінням чекав такого улюбленого мною вечора, коли я тільки й відчував себе вдома, відколи позбувся і дому, і притулку.

Я чекав, поки своїм звичаєм він візьме мене під свій захист, і в нас, у Відні, він був куди милосердніший за нічну тишу, що западала, щойно зачинялися кав’ярні, а ліхтарі сумнішали й тьмяніли, змушені виливати світло намарне. Вони зітхали за млявим ранком і тією хвилиною, коли самі згаснуть. Атож, вони завжди були втомленими, ці заспані лампи, вони хотіли дочекатися ранку, щоб спокійно заснути.

Ох, я часто згадував про те, яким сріблястим світлом пронизували ночі моєї юності ці сини і доньки неба, сонця й зірок, які самохіть злетіли вниз, щоб освітлювати місто Відень. Спідниці дівчат легких звичаїв, які стовбичили на Кертнерштрасе, під той час ще доходили до кісточок. Коли лив дощ, ці спокусниці підбирали сукні, і я бачив їхні бентежні черевики на ґудзиках. Потім я заходив до Захера, щоб побачити свого друга Штернберґа. Він сидів там у ложі, завжди в одній і тій самій, і лишався там навіть тоді,