Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

місяці була відданою матір’ю, потроху віддалялася від нашої дитини. Я охрестив його Францом Йозефом Євгеном, а для себе і Елізабет прозвав його Ґені. З часом Елізабет стала часто і без причин іти з дому. Я не знав, куди вона ходить, і її про це не питав. Хочеться їй іти — нехай іде! Я навіть краще почувався, коли залишався з моїм хлопчиком наодинці, без неї. «Ґені!» — гукав я, і його кругле смагляве личко осяювала посмішка. Я сповнювався дедалі більшими ревнощами. Мені було зовсім недостатньо того, що я сотворив цю дитину, мені хотілося б також виносити і народити його. Він повзав по кімнаті моторно, мов ласиця. Це була вже людина — а ще тварина і янгол одночасно. День у день, навіть з години на годину спостерігав я, як він змінюється. Його каштанові кучерики дедалі густішали, блиск великих світло-сірих очей чимраз яскравішав, вії волохатіли і чорнішали, навіть рученята набували неповторного вигляду, пальчики тоншали й міцнішали. Губи рухалися дедалі енергійніше і швидше, і все зрозуміліше белькотів язичок. Я бачив, як у Ґені ріжуться перші зубки, чув його перший осмислений сміх, я був присутній при тому, як він уперше побіг — до вікна, до світла і сонця, в раптовому пориві, ніби несподівано осяяний; це була радше внутрішня спонука, ніж фізіологічний акт. Сам Господь піддав йому думку, що людина може ходити на двох ногах. І дивись-но: моє хлоп’я пішло.

Довгий час я не знав, де Елізабет просиджує години, а часом і дні. Вона часто говорила про якусь подругу, про якусь кравчиню, про якийсь бридж-клуб. Наші пансіонери, за винятком Галлерсберґа, платили скнаро й рідко. Якщо Хойницькому траплялось отримати гроші з Польщі, він одразу платив за трьох-чотирьох пансіонерів. Наш кредит у кварталі був необмеженим. Я в рахунках нічого не тямив, Елізабет запевняла, що веде бухгалтерію. Втім, однієї чудової днини, коли її не було вдома, до нас з’явилися різник, пекар, торговець кави — кредитори, які зажадали від мене грошей. У мене були тільки мої кишенькові гроші — Елізабет мала звичку, йдучи з дому, залишати мені кілька дзвінких монет. Інколи ми не бачилися цілими днями. Я відвідував з друзями кав’ярню «Віммерль». На Хойницького було накладено обов’язок читати газети і доповідати нам про політику. Щонеділі він їздив у Штайнгоф провідувати свого божевільного брата. Розмовляв з ним про політику. Нам він розповідав:

— Що ж до приватного життя, то мій нещасний брат абсолютно божевільний. Але якщо взяти політику, то іншу таку розумну людину, як він, удень зі свічкою не найдеш. Сьогодні, наприклад, він мені сказав: «Австрія — це не держава, не батьківщина, не нація. Це релігія. Клерикали і клерикальні бовдури, які нині тут правлять, роблять з нас так звану націю, це з нас, коли ми — наднація, єдина наднація, яка взагалі існувала в світі. Брате мій, — правив він далі, поклавши мені руку на плече. — Ми — поляки, кажуть мені. Ми були ними завжди. Чому б і ні? І ми австрійці: чому б нам ними не бути? Але у ідеологів своя, особлива дурість. Соціал-демократи оголосили, що Австрія — складова частина Німецької республіки, бо ж вони взагалі мерзенні першовідкривачі так званих національностей. Християнські альпійські бовдури йдуть слідом за соціал-демократами. Дурість мешкає в горах, кажу я, Йозеф Хойницький». І хіба повіриш, що ця людина божевільна? Я переконаний: аж ніяк. Якби не розпад монархії, він би ніколи не з’їхав з глузду! — так закінчив він свою розповідь.

Після подібних промов ми мовчали. Над нашим столом нависала гнітюча тиша, вона виходила аж ніяк не з наших глибин, вона спливала згори. Ми не оплакували, а, так би мовити, замовчували нашу втрачену вітчизну. Іноді ми раптом, не змовляючись, затягували старих солдатських пісень. Ми були живі і складалися з плоті й крові. Однак насправді були мерцями.

Однієї чудової днини я поїхав з Хойницьким у Штайнгоф, коли він, як робив раз на тиждень, подався туди провідати брата. Божевільний Хойницький гуляв по двору, він жив в ізольованій частині клініки, хоч і не виявляв ні найменшої схильності до насильства. Брата він не впізнав. Одначе варто було мені назвати своє ім’я — Тротта, і він миттю ожвавився.

— Тротта, — сказав він. — Його батько був тут тиждень тому. Старий капітан округу Тротта. Мій друг, лейтенант Тротта, зложив життя під Красне-Буськом. Я люблю вас усіх! Усіх, усіх Троттів! — І він мене обійняв. — Моя резиденція — Штайнгоф, — продовжував він. — Відтепер, відколи я тут мешкаю, — це столиця Австрії і резиденція монарха. Я зберігаю тут корону. Я на це уповноважений. Мій дядько Ледоховський частенько казав: «Цей маленький Йозеф стане великою людиною». Тепер я великий чоловік. Дядько мав слушність.

Після цього хворий Хойницький заходився розказувати сон рябої кобили. Зажадав, щоб йому дали його панчоху. Відколи він опинився в божевільні, то увесь час плів. «Я плету монархію», — час від часу говорив він. Коли я зробив спробу з ним попрощатися, він заявив:

— Я не маю честі вас знати.

— Моє прізвище Тротта, — кинув я.

— Тротта, — відповів він, — був героєм битви під Сольферіно. Він врятував життя імператорові Францу Йосифу. Той Тротта давно вже переставився на той світ. Мені здається, ви ошуканець.

Того ж дня я також дізнався, чому моя дружина так часто й так надовго віддалялася з дому, чому залишала без догляду нашу дитину і мою нещасну спаралізовану матір. Річ у тому, що коли я повернувся додому, то застав там двох людей — тих єдиних у світі людей, яких я по-справжньому ненавидів: професорку Йоланту Сатмарі й Курта фон Штеттенгайма.

Виявилося, що вони вже не один тиждень живуть у Відні, що ужиткове мистецтво вони покинули, і тепер їх страшенно захоплювало мистецтво кіно. Олександр Рабинович («знаменитий Рабинович, як, ви його не знаєте?»), розповідав фон Штеттенгайм, заснував у Відні «фірму» — отакої, ще одна фірма! З’ясувалося, що Елізабет геть не бажала залишатися матір’ю, їй кортіло кров з носа стати актрисою. Кіно покликало її, і вона відчувала в собі покликання до кіно.

Однієї чудової днини вона просто зникла, залишивши мені такого листа:

«Дорогий мій чоловіче, твоя мати мене ненавидить,