Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

коли всі вже йшли. Я забирав його звідти. По суті, нам слід було б разом піти додому, але ми були юними, та й ніч була юною (хай вона і встигла вже посунутися вперед), юними були і повії, надто ті з них, хто мав більше років за інших, юними були ліхтарі…

Тим-то ми немовби проходили крізь нашу власну юність і молоду ніч. Будинки, в яких ми жили, здавалися нам гробівцями або щонайбільше нічліжками. Нічні поліцейські вітали нас під козирок, граф Штернберґ дарував їм сигарети. Часто ми разом з постовими патрулювали вулиці, крокуючи безлюдною й бляклою бруківкою, і бувало, що до нас чіплялася яка-небудь із тих спокусниць, і йшла вона геть іншою ходою, ніж зазвичай походжала тротуаром. Ліхтарі тоді стояли рідше, та й на вигляд були скромніші, але що вік вони мали юний, то й світили яскравіше, а деякі весело розгойдувалися на вітрі…

Згодом, після того, як я повернувся додому з війни не лише постарілий, а й віджилий, віденські ночі зморщились і зблякли, наче якісь похмурі старіючі жінки, і вечір не входив до них, як раніше, а ухилявся, бліднув і пропадав, перш ніж вони встигали насунути. Ці вечори, прудкі і майже полохливі, треба було, так би мовити, упіймати ще до того, як вони надумають утекти, і я найчастіше наздоганяв їх у парках — у Народному саду або в Пратері, а їхній останній і найсолодший останок — у якійсь кав’ярні, куди вони зазвичай просочувалися, ніжні й м’які, немов запах.

Тож і того вечора я пішов до кав’ярні «Ліндгаммер» і вдав, ніби я на відміну від інших ані крапельки не схвильований. Бо ж я вже давно, відколи повернувся з війни, вважав, що не маю права жити! Бо ж я давно вже привчився всі події, що їх газети називають «історичними», розглядати праведним поглядом людини, яка вже не належить до цього світу! Я давно вже був у безстроковій відпустці у смерті. І вона, смерть, могла мене будь-якої секунди викликати зі своєї відпустки. То яке мені було діло до речей, які відбуваються в цьому світі?..

Проте вони мене турбували, а надто тієї п’ятниці. Здавалося, йшлося про те, чи зможу я, людина, випхана життям на пенсію, і надалі спокійно, як досі, в якомусь запеклому спокої проїдати цю пенсію; або ж у мене буде відібрано і його, цей жалюгідний, запеклий спокій, це упокорення, що його я привчився називати «спокоєм». Аж так, що в останні роки, якщо той чи інший з моїх друзів, бувало, приходив до мене, щоб сказати: нарешті прийшов час, коли й мені пора подбати про майбутнє країни, я хай і кидав йому у відповідь свою звичайну фразу: «Я хочу, щоб мене залишили в спокої!», але при цьому точно знав, що, по суті, мав би сказати: «Я хочу, щоб мені залишили моє упокорення!». Моє дороге упокорення! Але й воно вже зникло! Слідом за моїми нездійсненими бажаннями…

Отже, я сів у кав’ярні, і доки друзі, які сиділи за моїм столом, далі гомоніли про свої особисті справи, я, людина, котра з огляду на невблаганну і водночас ласкаву долю вважала, що за будь-яку можливість особистого інтересу і мови бути не може, відчувала заклопотаність лише загальною справою, яка ціле життя так мало мене цікавила і від якої я все своє життя зазвичай ухилявся…

Я вже кілька тижнів не читав газет, і балачки моїх друзів, які, здавалося, тільки й жили газетами, ще ж надто — просто-таки живилися звістками і чутками, — шелестіли повз мої вуха без жодного ефекту, немов хвилі Дунаю, коли мені траплялося сидіти на набережній Франца Йосифа або на алеї Єлизавети. Я був з усього цього виключений. Бути виключеним з числа живих означає щось на кшталт поняття «екстериторіальний». Ось я і був екстериторіальним серед живих.

І навіть хвилювання моїх друзів того вечора, у п’ятницю, здавалося мені зайвим — до тієї секунди, поки двері кафе не відчинились і на порозі не з’явився дивно одягнений юнак. На ньому були чорні шкіряні ґамаші, біла сорочка і щось на кшталт військового кашкета, який нагадував мені щось середнє між підкладним судном і карикатурою на наше старе австрійське кепі; коротше кажучи, він навіть не був схожий на прусський головний убір (пруссаки-бо носять на голові не капелюхи, не кепі — вони носять «убори»).

Я, далекий від світу і від пекла, що його цей світ для мене втілював, аж ніяк не вмів розрізняти нові кашкети і мундири, тим більше не здолав би сказати, що то за підрозділ. Байдуже, чи були то білі, чи сині, а може, зелені та червоні сорочки, а штани чорного, брунатного, зеленого кольору; чоботи й остроги, шкіряні портупеї і ремені, і пояси, і кинджали в піхвах усіх фасонів; я, в кожнім разі, вже давно, відколи повернувся з війни, присягнувся собі, що їх не розрізнятиму і не впізнаватиму. Тому спершу я був сильніше, ніж мої друзі, вражений появою цієї фігури, яка немов виросла з розташованого в підвалі туалету, проте увійшла через двері з вулиці. Кілька секунд я й справді думав, що туалет, розташований у підвалі, чомусь опинився назовні і один із людей, які його обслуговували, увійшов повідомити, що вільних місць не лишилося. Але хлопець мовив:

— Співвітчизники! Уряд повалено. Створено новий німецький народний уряд!

Відколи я повернувся з війни, повернувся в свою плюсклу вітчизну, я жодного дня не вірив у якийсь там уряд, чи тим паче в народний уряд. Я й донині — хай мені недовго, може, й лишилося топтати ряст — є людиною, що має право сказати правду: я належу до того зниклого світу, де здавалося природним, що тим чи іншим народом хтось керує і що, отже, народ, якщо він не хоче зректися цієї назви, не може керувати собою сам. У моїх глухих вухах — я частенько чув, як їх називають «реакційними», — це звучало так, якби кохана жінка заявила мені, що я потрібен їй як п’яте колесо до воза, бо ж вона може сама з собою спати і мусить це робити зі мною задля однієї-єдиної мети — народити дитину.

Саме тому мене так вразив