Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

переминаючись з ноги на ногу і чекаючи, поки сей Торін повернеться чи покличе його. Він не знав, скільки часу вона пробула на кухні, але було таке враження, що минула вічність. Він жадав, щоб вона повернулася, але понад усе в світі хотів, щоб вона привела з собою Сюзен-сей. Шимі мучили погані передчуття щодо цього будинку і цього дня, відчуття, що дедалі похмурішали, як небо, що на заході вже почорніло від диму. Хлопець не мав жодного уявлення, що там відбувається і чи це пов’язано з гуркотом грому, який долинув до його вух раніше. Але він хотів якнайшвидше забратися з того будинку, поки затьмарене димом сонце не закотилося за обрій і його місце на небі не посів справжній Місяць-Демон, а не те бліде видиво, що прозирало вдень.

Поворотні двері, що з’єднували коридор із кухнею, відчинилися, і звідти швидкою ходою вийшла Олів… Сама.

— Так, вона в коморі, — мовила вдова мера, запустивши пальці в волосся, у якому вже пробивалася сивина. — Тільки це і вдалося витягти з тих двох сторожових псів. Я знала, що так і буде, щойно вони почали патякати своєю говіркою.

Відповідного слова для позначення діалекту ковбоїв Меджису не було, проте у шляхетніших громадян баронії його заміняла «говірка». Олів знала обох пастухів, що охороняли комору, як будь-яка людина, що колись багато їздила верхи, пліткувала й обговорювала погоду з іншими вершниками на Крутоярі, тож їй було добре відомо, що ці двоє могли розмовляти нормальною мовою, не переходячи на говірку. Ковбої вдалися до неї, щоб зобразити нерозуміння й таким чином не відмовляти їй навпростець. З тієї самої причини й вона вдалася до обману, хоча за бажання могла легко відповісти їм власною говіркою (і обізвати їх так, як матері їх точно ніколи не називали).

— Я сказала їм, що нагорі якісь люди і я боюся, як би вони часом не поцупили срібла. Попросила їх вигнати злодіїв. А вони вдали з себе дурників. No habla,[41] сей. Чорт. Чорт!

Шимі подумав, чи не назвати їх великими старими сучими синами, проте вирішив за краще промовчати. Олів нетерпляче міряла кроками долівку і раз у раз кидала гнівні погляди на зачинені двері кухні. Врешті-решт вона зупинилася і знову поглянула на Шимі.

— Вивертай кишені. Подивимося, що в тебе там є.

Шимі послухався. З однієї кишені він видобув маленький кишеньковий ніж (подарунок Стенлі Руїса) і надгризену половинку печива, з іншої — три феєрверки «дамські пальчики», велику бахкалку і кілька сірників.

Забачивши феєрверки, Олів зблиснула очима.

— Слухай мене, Шимі, — почала вона.

8

Катберт намагався ляпасами привести Роланда до тями, проте безрезультатно. Тоді Алан відсторонив його, став навколішки й узяв стрільця за руки. Йому ще ніколи не доводилося використовувати свій хист у такий спосіб, але він чув, що таке можливо — іноді так можна було достукатися до чиєїсь свідомості, принаймні, в деяких випадках.

Роланде! Роланде, прокинься! Будь ласка! Ти нам потрібен!

Спершу нічого не відбувалося. Та невдовзі Роланд поворухнувся, щось пробурмотів і забрав свої руки з Аланових долонь. Поки його повіки розтулялися, обох хлопців охопив той самий страх: зараз вони не побачать його очей, лише пекельне рожеве світло ряхтітиме в очницях.

Але їхні побоювання не справдилися: Роланд дивився на світ власними очима. Холодними світло-блакитними очима снайпера, очима стрільця.

Він спробував зіп’ястися на ноги, проте спершу не зміг. Простягнув руки, і Катберт узяв його за одну, а Алан — за другу. Разом вони підвели його, і в той самий час Катберт помітив дивну й жахливу річ: у Роландовому волоссі з’явилися сиві пасма. Ще зранку їх не було — в цьому він готовий був заприсягтися. Втім, ранок уже був у далекому минулому.

— Скільки часу я провів без тями? — Кінчиками пальців Роланд торкнувся ґулі посеред лоба і поморщився.

— Недовго, — відповів Алан. — Хвилин зо п’ять. Роланде, вибач, що вдарив тебе, але в мене не було вибору. Ця куля… мені здалося, що вона тебе вбиває.

— Певно, так і було. Вона не розбилася?

Алан мовчки показав на зав’язаний мішок.

— Добре. Краще хай хтось із вас її везе. Я можу… — він пошукав потрібного слова, а коли знайшов, то ледь помітна усмішка торкнула його вуста. — …піддатися спокусі, — закінчив він. — Їдьмо до Скелі Вішальників. На нас чекає незавершена робота.

— Роланде… — почав Катберт.

Вже тримаючись однією рукою за луку сідла, Роланд повернувся.

Катберт облизнув губи, і в Алана склалося миттєве враження, що він не наважиться спитати. «Якщо не ти, тоді я», — подумав Алан… проте Берт зміг, вистрелив із себе ці слова суцільним потоком.

— Що ти там побачив?

— Багато, — відповів Роланд. — Я багато бачив, але вже мало що пам’ятаю. Це те саме, що сон, коли подробиці вислизають з твоєї пам’яті. Дорогою розповім вам те, що не забув. Ви маєте знати, бо це кардинально змінить наше життя. Ми повернемося до Ґілеаду, проте ненадовго.

— І куди подамося опісля? — вибираючись у сідло, поцікавився Алан.

— На захід. Вирушимо на пошуки Темної Вежі. Звісно, якщо сьогодні залишимося живими. Їдьмо. На нас чекають цистерни.

9

Коли нагорі пролунав гучний вибух, двоє ковбоїв саме ліпили самокрутки. Від несподіванки обидва підскочили й перезирнулися. Коричневими цівками з недороблених цигарок на долівку посипався тютюн. Закричала жінка. Двері розчахнулися, і в проході знову з’явилася мерова вдова, цього разу в супроводі покоївки. Пастухи добре її знали — Марія Томас, донька старого друзяки з ранчо «Піаніно».

— Мерзенні злодії підпалили будинок! — говіркою закричала до них Марія. — Ідіть поможіть!

— Маріє, сей, у нас наказ охороняти…

— Злочинницю, замкнену в коморі? — спопеляючи їх гнівним поглядом, прокричала Марія. — Ви дурні старі віслюки, йдіть, поки все не згоріло! Як ви тоді поясните сею Ленґілу, що стояли й затикали пальцями дірки в дупах, поки на ваших очах горів будинок!

— Ідіть! — гаркнула Олів. — Чи ви боягузи?

Над їхніми головами у великій вітальні пролунало кілька менших вибухів: то Шимі підпалив «дамські пальчики». А потім тими самими сірниками запалив портьєри.

Двоє viejos перезирнулися.

— Andelay,[43] — мовив старший, глянув на Марію і наказав їй, вже не говіркою, а зрозумілою мовою: — Наглянь за дверима.

— Очей не зведу, — пообіцяла вона.

Обидва старих поквапилися нагору, один — на ходу дістаючи болу, другий — виймаючи з піхов, що висіли на поясі, довгого ножа.

Щойно жінки почули їхні кроки на сходах у дальньому кінці коридору, Олів кивнула Марії, й разом вони перетнули кімнату. Марія відкрила засув, Олів