Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

вузлувату кістляву руку. На його горішню гілляку настромлено пухнастика-шалапута. Він має бути мертвим, проте коли рожевий вихор проносить Роланда повз дерево, тварина підводить голову і дивиться на нього з невимовним болем і мукою. «Юк!» — вигукує вона і зникає, поринає в забуття на багато років.

— Поглянь поперед себе, Роланде, — узри свою долю.

І раптом він впізнає цей голос. Голос Черепахи. Він дивиться і бачить сліпуче синьо-золоте світло, що пронизує брудну пітьму Краю Грому. Ледь встигаючи подумки відзначити це, він проривається з пітьми у світло, наче вилуплюється з яйця, народжуючись на світ.

— Світло! Хай станеться світло!

гучно віщує голос Черепахи, і Роланд змушений затулити очі руками, підглядаючи крізь пальці, щоб не осліпнути. Під ним, унизу, стелеться поле крові (чи так здається йому, чотирнадцятирічному хлопцеві, який того дня вперше вчинив справжнє вбивство. Це кров, що витекла з Краю Грому й погрожує затопити нашу частину світу, думає він, і ще мине багато-багато років, перш ніж він знову осмислить своє перебування в кулі, порівняє його зі сном Едді й скаже своїм супутникам, коли вони сидітимуть на аварійній смузі платної автостради перед світанком, що він помилився, що його ввело в оману світіння, яке розганяло пітьму Краю Грому. «То була не кров, то були троянди», — каже він Едді, Сюзанні й Джейкові.

— Стрільцю, поглянь туди.

Так, он вона, тьмяна сіро-чорна колона, височіє на обрії: Темна Вежа, місце, де сходяться всі Промені, всі лінії сили. У її вікнах, розташованих по спіралі, він бачить мигтіння синього електричного вогню і чує крики тих, хто в ній ув'язнений. Він відчуває силу Вежі й усе зло, що струменить від неї. Він відчуває, як вона розгортає сувій помилок і накриває ним усе навколо, потроху витончуючи жорсткі кордони між світами, як росте її потенціал зла і хвороба підточує сили правди й логічних зв'язків, як тіло, уражене раком. Ця рука з темно-сірого каменю, що випинається з землі, — найбільша непізнана таємниця і остання страхітлива загадка світу.

Це Вежа, Темна Вежа підпирає небо. Прямуючи до неї в рожевому вихорі, Роланд думає: «Я ввійду до тебе, я й мої друзі, якщо на те буде воля ка. Ми ввійдемо й боротимемося зі злом, що угніздилося в тобі. Нехай мине багато років, але я клянуся ведмедиками й пташками, рибками й зайченятами, і всім, що я люблю, клянуся, що…»

Але небо наповнюється легкими хмарами, що пливуть геть із Краю Грому, і світ темнішає. Синє світло у вікнах Вежі яскрить, неначе божевільні очі, і Роланд чує тисячі криків і завивань.

— Ти згубиш усіх і уся, кого любитимеш,

промовляє голос Черепахи, і тепер він немилосердний, жорстокий і невблаганний.

— і все одно Вежа не впустить тебе.

Стрілець глибоко втягує повітря, збирає всю силу і викрикує відповідь Черепасі, промовляючи від усіх поколінь своїх пращурів: «НІ! ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ! КОЛИ Я ПОВЕРНУСЯ В СВОЄМУ ТІЛІ, ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ! КЛЯНУСЯ ІМЕНЕМ СВОГО БАТЬКА. ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ!»

— Тоді помри,

каже голос, і Роланда жбурляє на сіро-чорну кам’яну стіну Вежі, щоб розмазати, наче жука по скелі. Але перш ніж це стається...

6

Непокоячись дедалі більше, Катберт і Алан спостерігали за Роландом. Він підніс кулю до очей, узявши її обома руками, як людина, що тримає келих на учті, збираючись виголосити тост. Зібганий мішок на шворці лежав на його запилюжених чоботах. Щоки й чоло Роланда омивало рожеве світло, яке жодному з хлопців не сподобалося. Воно здавалося якимось живим. І голодним.

«Я не бачу його очей. Де його очі?» в унісон, наче одним розумом, подумали Алан і Катберт.

— Роланде, — повторив Катберт. — Якщо ми хочемо дістатися Скелі Вішальників, поки вони не підготувалися до нашої появи, то краще сховай цю штуковину.

Але Роланд навіть не поворухнувся, щоб опустити кулю. Тільки щось пробурмотів собі під носа. Пізніше, коли Катберт і Алан матимуть змогу обговорити почуте, вони зійдуться на тому, що почули «Край Грому».

— Роланде? — звернувся до нього Алан, виступаючи вперед. Обачно, як хірург, що розтинає скальпелем шкіру пацієнта, він просунув праву руку між кулею і похиленим, застиглим обличчям друга. Відповіді не було. Алан забрав руку і поглянув на Катберта.

— Ти можеш до нього доторкнутися? — спитав Катберт.

Алан похитав головою.

— Не можу. Він наче десь далеко.

— Ми мусимо його розбудити. — Голос Катберта був хрипкий і трохи тремтів.

— Ваннай розповідав, що коли зненацька розбудити людину, яка спить міцним гіпнотичним сном, вона може збожеволіти, — сказав Алан. — Не знаю, чи я наважуся на таке…

Роланд поворухнувся. Рожеві западини, де раніше були його очі, неначе поглибшали. Його губи стиснулися в лінію твердої рішучості, яку вони обидва добре знали.

— Ні! Вона не встоїть! — закричав він голосом, від якого обох його друзів пробрав поза шкірою мороз. То був не Роландів голос, принаймні, не голос чотирнадцятирічного хлопця. Голос належав дорослому чоловікові.

— Ні, — скаже Алан пізніше, коли Роланд засне і вони з Катбертом сидітимуть біля вогнища. — То був голос короля.

Втім, зараз, паралізовані страхом, вони могли лише дивитися на свого друга, котрий душею був десь далеко, і слухати його крик.

— Коли я повернуся в своєму тілі, вона не встоїть! Клянусь іменем свого батька, ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ!

Та потім, коли Роландове неприродно рожеве обличчя перекосило, наче лице людини, яка побачила щось невимовно жахливе, Катберт і Алан метнулися до нього. Вони більше ні на мить не вагалися, побоюючись, що у спробі врятувати можуть знищити його. Якби вони нічого не зробили, куля вбила б його в них на очах.

На подвір’ї Смуги К Роланда вдарив Катберт. Тепер настала черга Алана. Він завдав стрільцеві удару правою просто в лоб. Роланд заточився назад, куля випала з його ослаблих рук, а страхітливе рожеве світло зійшло з обличчя. Катберт підхопив його, а Алан — кулю. Її важке рожеве світіння було моторошно настирним, било в очі й заповзало у свідомість, проте Алан рішуче запхав кулю назад до мішка, не дивлячись на неї… і коли він затягнув шворку на мішку, то побачив, що рожеве світло, блимнувши, згасло, наче визнаючи свою поразку. Принаймні, на якийсь час.

Алан повернувся і поморщився, побачивши, що на лобі в Роланда росте гуля.

— Він…

— Відключився, — сказав Катберт.

— Краще б він швидше приходив до тями.

Катберт суворо глянув на нього. Від звичних веселощів у голосі не лишилося й сліду.

— Так, — мовив він, — звичайно. Твоя правда.

7

Шимі чекав біля підніжжя сходів, що вели вниз, на кухню, тривожно