Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Внизу проносилися одна за одною темні розколини: плато, провалля, плато, провалля. Це відчуття польоту над землею… було йому знайоме — зі снів. Він за хвилини пролітав стільки само, скільки мостонавідники долали за багато годин. У нього було враження, неначе щось жене його вперед — неначе його несе самим вітром. Праворуч від Каладіна пурхала Сил.

А ліворуч? Ні, то були інші спрени вітру. Він назбирав їх десятки — осяйних стрічок, що летіли довкола. Хоча Сил вирізнялася. Каладін не міг сказати, чим саме, але вирізнялася — так упізнати в натовпі близького родича можна за самою лише ходою.

Сил із кузенами звивалися довкола нього спіралями світла — вільні та грайливі — але не без певної злагодженості.

Скільки часу минуло, відколи він востаннє почувався так добре, так переможно, так повнокровно? Цього з ним не було аж ген від смерті Тіена. Навіть після врятування Четвертого мосту його оповивала пітьма.

Але вона розсіялася. На плато попереду завиднівся шпилястий стрімчак, і Каладін, зробивши ретельний Кидок у той бік, скерував своє падіння праворуч. Кілька Кидків уліво загальмували його достатньою мірою, щоб, підлетівши до кінчика того шпиля, він зміг схопитися за нього й описати коло, сковзаючи п’ястком по гладкому крємокаменю.

Довкруж нього вибухнуло світне гроно — наче бризки валу, що налітає на перешкоду: сотня спренів вітру навсібіч розси́пала від Каладіна сяйво, немовби розгортаючи віяло.

Той широко всміхнувся, а тоді глянув угору — до неба.

***

Ясновельможний Амарам так само витріщався на Сколкозбройця. Було темно, але він тримав його перед собою, здійнявши на світло, що лилося з вікон на фасаді маєтку.

Шаллан пам’ятала безмовний жах свого батька, коли той побачив, що цього клинка спрямували на нього. Може, це збіг? Два ідентичні на вигляд мечі? Їй, певне, зраджує пам’ять.

Але ні! Вона б нізащо не забула, який вигляд має це Оружжя. То був Геларанів меч. А двох однакових Сколкозбройців не буває.

— Ваша Ясновельможносте? — звернулася Шаллан до Амарама, який, здавалося, здригнувся — начебто забувши, де він є.

— Так?

— Її Світлість Шаллан прагне впевнитися у правильності й достовірності реєстраційних записів щодо походження всієї алетійської Зброї та Збруї, — промовила дівчина. — Вашого екземпляра там не зафіксовано, й вона просила, щоб Ваше Високороддя, коли його ласка, поділився з ученими інформацією про попереднього власника свого Сколкозбройця.

— Я вже пояснював Далінарові, що не знаю «роду-племені» своїх Сколків, — відказав Амарам. — І Зброя, і Збруя належали вбивці, який учинив замах на моє життя. То був молодий рудоволосий веден. Його імені нам невідомо, а обличчя було спотворене до невпізнанності моїм ударом у відповідь. Бач, яка річ: я заколов його крізь оглядову шпару.

«Молодий рудоволосий веден».

Перед Шаллан стояв убивця її брата.

— Я… — насилу видобула дівчина, перемагаючи відразу. — Дякую. Я так і перекажу Її Світлості.

Шаллан розвернулася й пішла геть, силкуючись устояти на ногах. Тепер вона зрештою дізналася про Геларанову долю.

«Ти, як і батько, був замішаний у всій цій історії — адже так, Геларане? — подумала Шаллан. — Але як? І чому?»

Скидалося на те, що Амарам намагався повернути Спустошувачів. А Геларан скоїв на нього замах.

Але навіщо комусь хотіти, щоб Спустошувачі повернулися? Вона, мабуть, помиляється. Треба прийти додому, перемалювати з пам’яті побачені мапи і постаратися в усьому розібратися.

На щастя, вартові не завдали їй дальших неприємностей, і Шаллан вислизнула з Амарамових володінь у непроглядну пітьму. От і добре — бо зустрічні, придивившись, побачили б хлопчину-вістового зі сльозами на очах. Сльозами за братом, який — тепер вона з’ясувала це раз і назавжди — загинув.

***

Угору.

Один Кидок, другий, третій. І Каладін злетів у небеса. Лише відкритий простір навсібіч — безкрає море, яким можна плисти у своє задоволення.

Повітря ставало холодним, а він здіймався дедалі вище, силкуючись долетіти до хмар. Але зрештою, стривожившись, чи стане йому Світла повернутися — в нього залишалася одна-єдина заряджена сфера, котру Каладін носив у кишені як недоторканний запас — він неохоче Кинувся донизу.

Негайного падіння не відбулося: Кидки догори тривали далі, і він так само линув у небо, але інерція його польоту сповільнилася.

Йому стало цікаво, й Каладін зробив іще Кидок донизу, додатково сповільнившись, — а далі скасував усі Викиди, крім одного догори й одного додолу, і зрештою завис у повітрі. Другий місяць, зійшовши, залив світлом Рівнини, що лежали далеко внизу. З такої висоти вони скидалися на розбиту таріль. «Ні… — подумав Каладін, примружившись. — Вони утворюють правильний візерунок». Він уже бачив його раніше — вві сні.

Дув вітер, і юнака несло, мов паперового змія. Він більше не катався на вітрах, і всі принаджені спрени порозліталися. Кумедно — хто б міг подумати, що їх можна принаджувати, як-от спренів емоцій.

Усе, що для цього потрібно — падати в небо.

Лише Сил і далі крутилася довкола нього вихорцем, доки зрештою не сіла Каладінові на плече і не глянула вниз.

— Людині рідко випадає бачити таку картину, — зауважила спрен.

Із цієї відстані військові табори — кружальця світла праворуч — здавалися жалюгідними. Було досить холодно, а тому неприємно. Скеля стверджував, наче на висоті повітря розріджене, але Каладін не відчував якоїсь різниці.

— Я вже давно намагаюся спонукати тебе до цього, — промовила Сил.

— Це нагадує пору, коли я вперше взяв у руки списа, — прошепотів Каладін. — Я був іще хлопчиком. Ти супроводжувала мене вже тоді? Аж стільки часу тому?

— Ні, — відказала спрен. — І так.

— Але ж це неможливо.

— Можливо. Я знала, що маю тебе розшукати. А вітри знали, який ти. От і привели мене до тебе.

— То всі мої досягнення — майстерне володіння списом, вміння воювати — це все не я, а ти.

— Це ми.

— Так нечесно. Я цього не заслуговую.

— Дурниці, — заперечила Сил. — Ти щоденно тренуєшся.

— Але я маю перевагу.

— Перевагу хисту, — мовила Сил. — Коли майбутня віртуозка вперше бере в руки інструмент і музикує на ньому так, як нікому більше не до снаги — то хіба це нечесно? Хіба більша природна обдарованість робить її майстерність незаслуженою? А може, річ у геніальності й ні в чому більше?

Каладін Кинувся на захід — назад у бік таборів. Він не хотів зостатися серед Розколотих рівнин, зуживши Буресвітло. Відколи все почалося, його внутрішня буря помітно стихла. Якийсь час він падав у потрібному напрямку — підлітаючи якнайближче, перш ніж його стане видно — а відтак ослабив верхній Кидок, починаючи зниження.

— Хай що дає мені таку фору, а я приймаю цей дар, — сказав Каладін. — І скористаюся з нього. Я маю здолати вбивцю.

Так само сидячи у нього на плечі, Сил кивнула.

— Ти гадаєш, що спрена в нього немає. Але як тоді він робить те, що робить? — запитав Каладін.

— Річ у Зброї, — відказала Сил — куди впевненіше, ніж доти. — Вона незвичайна. Її створено, щоб дарувати людям особливі здібності — достоту як від нашого зв’язку.

Каладін кивнув. Він падав крізь темряву ночі, і легенький вітерець тріпав його сюртук.

— Сил… — Як би йому розпочати цю розмову? — Без Сколкозбройця