Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Він не знав, що його робити, окрім як гукнути на допомогу першого ж, хто заведе до стайні коня; наразі ж він був змушений вирити в кукурудзі щось на кшталт лігвища і залізти туди глибше, накидавши поверху довкола себе шкарубкі качани, аби затулитися від вітру.

— Та скільки ж можна! — сердито мовив він, коли минула ціла година. — Де ж ті відвідувачі?

Він спробував було скоротати хвилини очікування, складаючи куплети, замірившись дати всім трактирникам такого добрячого прочухана, що від них і місця мокрого не залишиться, починаючи з хазяїна заїзду, що у Вифлеємі відвів місце Йосипу і Марії у стайні, і закінчуючи господарем, який дозволив, щоб Лауреат Меріленду спав у яслах, але відчув, що до цієї роботи в нього не лежить душа; і він відмовився від задуму, побачивши, що не в змозі підібрати риму до слова «диявольський». Він не їв з учорашнього обіду, і коли сонце стало підбиватися вгору, в животі у нього забурчало. Він чхав дедалі дужче, не маючи при собі нічого тендітнішого за качани кукурудзи, щоб витерти носа. Врешті-решт його почав брати страх, що він тут і дуба вріже, перш ніж хтось його порятує, тож вирішив гукати на поміч. Він гукав знову і знову, але все було марно, доки нарешті огрядна червонощока жінка середніх літ, що проїздила візком повз двір, не почула його крики; натягнувши віжки, вона зупинилась і підійшла до стайні.

— Хто там? — запитала вона. — І який шляк тебе трафив? — Її голос був гучний і хриплий, а пропорції її тіла тепер, коли вона стояла і її було краще видно, вражали. Одяг мала з незмінного шкотського сукна, що його носив робочий люд Меріленду, обличчя було червоно-брунатного кольору і вкрите морщинами, а її сиве волосся — скуйовджене, неначе старі зарості шипшини. Вона не тільки не виказувала стурбованості, почувши крики Ебенезера, а навпаки, її очі примружилися, немов у передчутті якоїсь втіхи, а рот, у якому бракувало половини зубів, розплився в усмішці.

— Тримайтеся подалі! — вигукнув Ебенезер. — Прошу, не підходьте ближче, доки я вам усе не поясню! Я Ебенезер Кук, Поет-лауреат цієї провінції.

— Та шо ви таке кажете! Ну що ж, а я Мері Манґамморі, котру колись звали Мандрівною повією Дорсету, але я тим не пишаюся. А чо це ви засіли отамо в качанах, пане Поете? Ви там шо, душу у віршах виливаєте чи просто відливаєте?

— Боронь Боже, щоб я коли-небудь сцяв у цьому святилищі, — відповів поет, — а щоб зробити з качана витвір мистецтва, потрібна більш кебетна людина, ніж я.

Жінка пирснула сміхом.

— То, може, ви бавитесь у якісь ігри, що йдуть всупір природі?

— З того, що мені вже довелося взнати про мерілендців, я зовсім не дивуюся, що вам таке могло спасти на думку. Одначе мені конче потрібна ваша допомога.

— Ну, то що ж! — Мері гучно розреготалася і посунула до ясел.

— Ні, пані! — став благати Ебенезер. — Ви не так мене зрозуміли: у мене немає й ламаного шеляга, щоб заплатити вам бодай за якусь послугу.

— Та до біса твої шеляги, — мовила жінка. — Мені байдуже до тих шелягів, доки сонце не зайшло. Із мене буде доста й подивитися на поета, які то вони з себе. — Вона влізла до ясел, вуркочучи від задоволення.

— Тримайтеся подалі! — мовив Ебенезер, відчайдушно нагрібаючи довкола себе качани кукурудзи, аби прикрити свій сором. — Я благаю вас про одну християнську послугу, паніматко. — Він декількома словами пояснив те прикре становище, у якому опинився, закінчивши тим, що став благати її знайти йому бодай якусь одежину, перш ніж він вріже дуба від цієї пропасниці.

Уся ця історія непомалу розважила її, і, на радість поетові, вона сказала:

— Ото й усього клопоту, молодий чоловіче: у мене на возі якраз є якісь плюндри чи навіть пара.

І вона пояснила, що колись пишалася своїм прізвиськом, як була молодшою, подорожуючи на своєму візку від плантації до плантації і займаючись своїм ремеслом. Тепер, коли вона вже постаріла, їй важко стало заробляти собі на прожиток; вона та її дівчата за місяць об'їжджають усі поселення та великі плантації в окрузі, порушуючи свій графік лише задля таких подій, як засідання суду, що відбуваються кожні пів року.

Вона принесла, узявши з візка, пару ногавиць з оленячої шкіри, сорочку з того ж таки матеріалу й індіянські мокасини і кинула все те Ебенезеру.

— Ну ось, звольте, пане. — Вона захихотіла і вилізла слідом за речами. — Вони належать одному молодому ловеласу з племені абако на ім'я Том Рокагоміні, що живе на Гумових мочарах. Мусив хутенько з нами попрощатися вчора ввечері, коли прибув цілий загін войовничих вайвошів. Ну ж бо, вдягайся.

— Не знаю навіть, як вам подякувати, — мовив Ебенезер, очікуючи, доки вона піде. — Ви, напевно, чи не перша добра душа, яку я зустрів у Меріленді.

— Давай, не барися, — поквапила його жінка. — Мені страх як кортить побачити, які вони з себе, ті відважні хлопаки, котрим ото тільки й любові на думці, що од вірша до вірша.

Із великими труднощами вдалося Ебенезеру переконати її залишити ясла на той час, доки він перевдягнеться. І справді, усі його зусилля звелися б нанівець, бо вона була вкрай рішуче налаштована вдовольнити свою цікавість, якби не ота його надмірна скромність, яка здивувала її ще більше.

— Щиро кажучи, пані, я — дівак і маю намір і надалі ним залишатися. Ще жодна жінка на моїй пам'яті на бачила мого тіла.

— Свята Цариця Небесна! — скрикнула міс Манґамморі. — Я заплачу тобі двісті фунтів тютюну, аби бути першою, — це якраз і є ціна за одну з моїх дівчат!

Але поет відхилив її пропозицію, і вона, відчуваючи святобливість і мліючи від захвату, вилізла нарешті з ясел.

— Принаймні ти можеш мені сказати бодай одне, раз я зробила тобі послугу? Мо', Природа зіграла з тобою злий жарт, обділивши чимось, і ти тепер встидаєшся?

— Я такий самий чоловік, як і решта, — холодно відказав Ебенезер, — і розумію, що я у вас в боргу, міс Манґамморі. Справа лиш у тім, що мені дуже не хотілося б ламати тієї обітниці, що я сам собі дав; а інакше я з вдячності вдався