Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— О Боже, добрі люди, подивіться ж на ці очі! Скільки дівиць під отим поглядом втрачали всяку волю, що незабаром уже дівицями не були! Скількох же невинних розбестили оці паскудні руки!

— Не забувай, що ти говориш із Тімом Мітчеллом, — перелякано мовив якийсь плантатор. — Як ти смієш його так ображати?

— Як я смію? — повторив поет. Він не спускав очей з Берлінґейма, чиє обличчя виказувало дедалі більше роздратування. Він поставив склянку, і його очі сповнилися слізьми. — Тому що він безчесно і підступно учаклував одну невинну квітку, найдорогоціннішу для мого серця, що є взірцем ласкавості та цноти, заживаючи всіх брудних способів, аби заволодіти нею!

— Припини! — наказав Берлінґейм.

— І це тільки для того він удає із себе мого друга, бавиться моєю невинністю і не ображається, коли я його ганю лайливими словами: він і досі прагне досягти своєї порочної мети. Але я можу згорда сказати, що все його лукавство й досі не принесло йому жодних плодів: чеснота цієї квітки міцна, бо такого вже вона роду, і вона й досі ще не піддалася на його мерзенні облесливі вмовляння. Погляньте-но, як правда йому дошкуляє! Оце втілення хтивості — як же він дратується, коли бачить, що ця квітка й досі ще лишається незірваною!

Берлінґейм зітхнув і з похмурим виглядом повернувся обличчям до присутніх.

— Якщо в тому для тебе є якась приємність, молодий чоловіче, розголошувати ці особисті речі в публічному місці й так вихваляти мої таланти перед цими джентльменами, тоді я просто наполягаю на тому, щоб розповісти тобі всю правду без прикрас про цю квітку.

— І то яку ж саме? — зневажливо запитав Лауреат, але в його голосі вчувалася тривога. — Ти й десятої частини не знатимеш про неї того, що знаю я.

— Я в тому не маю жодних сумнівів, пане Лауреате; а втім, як послухати, що ти про неї говориш, то цим джентльменам може здатися, що твоя квітка терниста, мов дика роза, і неприступна, мов заносистий едельвейс. Втім, років десять тому, а може, й більше, ще пуп'янком, вона прийшла до мене, аби я зірвав її, і попросила мене бути першим, хто скуштує її нектару. Оці мої очі, про які ти тут стільки розпатякував: як часто вона розкривала свої пелюстки їм на втіху! І оцими руками та цим ротом, про решту я вже мовчу, багато, багато разів я доводив її мало не до шалу — еге ж — і примушував її мліти від розкошів! Вона має невеличкий наріст, чи то родиму плямку, ти знаєш її так добре, тож не буду згадувати де, і якщо натиснути на неї ось так…

Ебенезер пополотнів; риси його обличчя скаламутились і вирували.

— Припини! — задихаючись, крикнув він.

— А той її найсмиренніший вираз обличчя — ти мусиш знати навіть краще, аніж я, яке ж то солодке баламутство ховається за ним! Отой її милий лепет, коли вона говорить, не вдаючись до слів, і ті її нескінченні витівки, що, мов якісь чари, пробуджують твоє чоловіче єство…

Товариство реготало від душі, перезираючись. Ебенезер схопився за горло, не в змозі й слова вимовити, закрив обличчя руками й упав головою на шинквас. І хоч він вже більше не пив, хміль і досі ще вирував у його голові. Долоні й чоло його вкрилися рясним потом, рот наповнювався слиною, а в шлунку все переверталося.

— Напевно, не варто навіть і згадувати найспокусливішу забаву, — невблаганно вів далі Берлінґейм, — ту, у яку вона грається, коли всі інші втіхи вже вичерпано, — ти це помітив? Я маю на мислі ту гру, котру вона зве «Небесні Близнюки» або «Авель та Джумелла», але я її називаю «Верхи до Гоморри»…

— Негідник! — пронизливо заверещав Ебенезер і спробував було накинутися на свого колишнього вихователя, але його міцно тримали плантатори, радячи притлумити свій гнів. Перед очами в нього все пливло: він втратив рівновагу, і його знудило, коли він уявив собі щойно почуте. Неначе з іншої кімнати до нього донісся голос Берлінґейма, який мовив:

— Ну, час уже набити наші люльки. Відведіть його куди-небудь, щоб він міг проспатися, і поводьтеся з ним добре, бо це цінний трофей.

І потім, коли двоє плантаторів винесли його з кімнати, додав:

— Тож почивай тепер, мій Лауреате, і в усіх відтулинах своїх ти пом'яни мої гріхи![72]

Нещасливий кінець, що спіткав мінгера Вільгельма Тіка, про який оповіла Лауреату Мері Манґамморі, Мандрівна Повія Дорсету

Коли Ебенезер проспався і хміль від рому розвіявся, небо над Мерілендом почало вже світлішати. Уночі, а так сталося, що це була остання ніч у вересні, бабине літо поступилося порі, що несла в собі вже явні ознаки осені; та й справді, ранкове повітря було доволі прохолодним, і Лауреат, клацаючи зубами та тремтячи всім тілом, мусив був прокинутися.

— Святий Боже! — вигукнув він і підхопився. Він побачив, що опинився в чомусь на кшталт ясел у кутку стайні, що, ймовірно, була позаду шинку, а його ноги та тулуб загрузли в качанах кукурудзи, що лежали там насипом. Одразу ж усі його незгоди постали в нього перед очима: він назавжди втратив Молден і вже напевно також відштовхнув від себе Берлінґейма — усі оті його приголомшливі заяви, поет був у тому тепер певен, були суцільною вигадкою, відповіддю на його закиди, аби помститися і протверезити його.

«Присяй-бо, я сам напросився!» — мовив він подумки. Та й крім того, почував він себе кепсько: у голові стугоніло від рому, світло різало очі, та й у животі досі ще буркотіло. На додачу холодне повітря призвело до того, що оте його нездужання, яке він відчував попервах, переросло у справжню пропасницю: він чхав і тремтів, із носа в нього текло, і всі його суглоби боліли.

— Гарно ж вони обійшлися зі своїм Лауреатом!

Він поклав собі завдати чосу власнику заїзду, ба навіть подати на нього в суд, якщо знайде для того відповідні підстави, й аж допіру поворушившись, щоб довести до скутку свій задум, він усвідомив справжню причину, чому йому холодно: його каптан, капелюх і плюндри зникли, і він лежав, маючи з одягу самі лише спідні та панчохи.