Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

б до ваших професійних послуг, якби вас це не дуже обтяжило.

— Е, пане, так вихвалятися не годиться! Може, ви й справді чоловік як чоловік, але не думайте, що ви змогли б обтяжити мене в цьому, тут ви мені не рівня! — І вона розреготалася так, що аж усілася просто на долівку стайні. — Знала я колись одного дикуна на півдні округу, із ним мені доводилося вдаватися до таких жахливих речей, що ви собі й уявити не можете. Ото був чоловік, який міг випробувати мої професійні здібності! Може, ви чули, що трапляється з чоловіком, коли його вішають? Отож, пане, того самого дня, коли бідолашного Чарлі повісили за вбивство моєї сестри — в мене аж сльози на очі навертаються, коли згадую, як він ото виглядав…

— Стривайте, міс Манґамморі, але це просто неймовірно! — Ебенезер закінчив вдягатися і виліз з ясел. — Як звали того індіянина?

Але Мері не могла одразу відповісти, позаяк вид поета викликав у неї новий напад веселості. Він і справді являв собою небуденне видовисько: індіянська вдягачка була надто малою для його високої статури і виглядала ще більш чудернацькою на тлі його англійських панчіх.

— Мені почулося, що ви назвали його «Чарлі», — мовив Ебенезер з усією гідністю, на яку тільки був здатен. — І мені цікаво, чи не чув я щось про нього раніше.

— Ой, та хто ж не знає про Чарлі Маттассина, — сказала Мері, перевівши подих. — Однією з тих, кого він убив, була моя сестра Кеті, Повія-морячка з Дорсету.

— Достоту, це просто дивовижно! Той негідник забив вашу сестру, а ви говорите про нього мало не з любов'ю! І що воно таке — повія-морячка?! Їй-бо!

— Саме так її називали, упокой, Господи, її ревниву душу, я не тримаю на неї зла, хоч вона і закрутила голову моєму Чарлі.

Їй нічого не залишалося, як розповісти Ебенезеру історію вбивства своєї сестри, яка загинула від рук Чарлі Маттассина, — історію, яку Лауреат, хоч йому і нетерпеливилося відшукати Берлінґейма, погодився вислухати не тільки тому, що завдячував оповідачці свій порятунок, а ще й тому, що він упізнав у вбивці отого самого невиправного індіянина, котрий розповів отцю Томасу Сміту історію мучеництва Джозефа Фітцморіса. Він підтягнув якусь дерев'яну скриню, щоб всістися на неї, і трохи ніяково потяг за рукава своєї короткої сорочки, неначе намагаючись видовжити її на свій зріст. Мері Манґамморі воліла залишитися на долівці, але зіперлася своєю широкою спиною на стіну стайні, перш ніж розпочати свою розповідь.

— Правду люди кажуть — жінки як кицьки, — заявила вона, — коли їм щось забороняють мати, то вони небо і землю перевернуть, аби дістати це — надто коли йдеться про любов. Зжалься, Боже, над тим чоловіком, котрий сповняє кожну забаганку дружини: і двох років не мине від весілля, як у нього виростуть роги! Як ото написав один з ваших поетів:

Коли Дід бере Жінку юную до Хати, То в Посагу може й Роги знагла відшукати.

— Влучно сказано, — мовив Ебенезер, — одначе який те має стосунок до вашої історії, мені невтямки.

— Моя сестра Кеті мала саме такого чоловіка і замислила звести його зі світу, але сама потрапила в ту пастку, що розставила для нього, — зітхнула Мері. — Кейт була для мене не так сестра, як донька. Наша мати шпацирувала вулицями неподалік ринку Ньюґейт і за ті тридцять років, що вона промишляла розпустою, припустилася лише двох помилок: перша була звіритися на священника, а друга — на лікаря.

Ебенезер був украй здивований тим, що такий цинізм виказала його благодійниця — така спочутлива і добра душа.

— Невже ви нікому не довіряєте?

Мері стиснула плечима і сказала:

— Питання полягає в тому, що саме можна їм довіряти, хіба не так? У всякому разі я не тримаю на них зла: Коли лис тримає курку у своїх пазурах, він її з'їсть, а коли чоловік тримає жінку у своїй владі, він її відфайдолить. Моя матінка була голодною сиротою, що жебрала на вулицях, шукаючи собі хоч якогось харчу. І перш ніж їй сповнилося тринадцять, така сила чоловіків намагалася приневолити її, що вона стала благати пароха, щоб він дав їй прихисток, тож її взяли на кухню мити посуд. Цей священник був справжнім пуританином, і не минало й вечора, щоб він не запросив її до своїх покоїв, аби годинами розпатякувати перед нею про Лабіринти Серця, Первородний Гріх і Тлю, що точить Ружу. Щоб зміцнити її відразу до тілесних підступів, до яких вдаються чоловіки, він вигадав цілу низку духовних вправ, одна з яких полягала в тому, що він роздягався в її присутності й примушував її обмацувати його, неначе якусь священну реліквію, водночас промовляючи молитву, спрямовану проти спокус плоті. Він дуже дбав про її цноту і заразом брав під сумнів її силу та чесність; з цієї причини вона щонеділі ввечері мусила висповідуватися йому в усіх своїх хтивих думках, що могли з'явитися в неї впродовж тижня, після чого він мав перевірити, чи вона досі не втратила свою дівочу болону, як те стверджувала.

— Паскудний облудник! — скрикнув поет.

— Може, й так, — байдуже мовила Мері. — Він був напрочуд чемний і добрий священник, гордість парафіян, він виховував мою матір, буцім вона була йому ріднею. Я так гадаю, що у своїх діяннях він не вбачав нічого поганого. Коли моїй матусі вже виповнилося п'ятнадцять і вона досі залишалася незайманою, він так привчив її протистояти тому спокусливому тілесному вогню, що вони могли годинами сидіти голими на дивані, усіляко пестячи одне одного та розмовляючи про різноманітні високі та повчальні речі. Він дуже цим пишався, і це приносило йому велику втіху, так казала моя матінка, це було апогеєм, доброчесним завершенням святобливого тижня.

Ебенезер похитав головою.

— Достоту, серце — то є лабіринт!

— Так і є, — зі сміхом погодилася Мері, — і невдовзі той добродій у ньому загубився! Що дозрілішою ставала його підопічна, то більше він турбувався про її честь. Вона була такою завзятою і вправною ученицею, і він так чудово її виховав, що було б шкода, коли б якийсь