Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

class="p1">Ті двері були дверима кімнати 303 в Ферріс Бут-хол, центрі студентської діяльності, розташованому впритул до його гуртожитку з південно-західного боку студмістечка, тої будівлі, де він зараз потрапив у пастку, і якщо він не збожеволіє у темряві, то зможе описати свої пригоди, якщо коли-небудь спроможеться вибратися з кабіни ліфта, в якійсь дотепній та провокаційній статті від першої особи, яку «Колумбія Дейлі Спектейтор» неодмінно надрукує, бо він тепер був членом редколегії, одним з сорока першокурсників, які дописували в цю студентську газету, в чиї справи не втручалася ані адміністрація університету, ані факультетські цензори, бо якщо Фергюсон і досі не знайшов у собі сміливості постукати в двері кімнати номер 303, то йому не забракло духу увійти до більшого офісу з протилежного краю коридору на другий день Ознайомчого тижня, до кімнати номер 318, і сказати старшому, що хоче до них приєднатися. Ані випробувального періоду, ані випробувальних статей, ані потреби показувати свої статті, написані для «Монклер Таймс», – просто заходь і працюй, а якщо ти вклався в строки і зарекомендував себе компетентним репортером, то тебе візьмуть. Auf wiedersehen, Herr Imhoff!

Потенційними темами для першокурсників були Наукова діяльність, Студентська діяльність, Спорт та розповідь про події в студентській спільноті, а коли Фергюсон сказав: «Ні, будь ласка, спорту не треба, жодного спорту!», то йому доручили Студентську діяльність, що давало йому змогу представляти редакції в середньому по дві статті на тиждень, здебільшого короткі, понад вдвічі менші за його торішні репортажі про шкільний баскетбол та бейсбол. Наразі його дописи торкалися ряду політичних проблем як в лівому, так і в правому політичних спектрах, а також планів «Комітету ім. Другого травня» організувати в студмістечку антипризовну спілку для боротьби з так званою «несправедливою репресивною війною», але була серед тих дописів і стаття про групу студентів-республіканців, які вирішили підтримати кандидатуру Вільяма Ф. Баклі на посаду мера, оскільки нинішній мер, Джон Ліндсей, «відхилився від принципів Республіканської партії». Інші статті, які Фергюсон називав «легковажні речі, повні порожнечі», залучили його до буденних університетських справ, наприклад, до проблеми тринадцяти першокурсників, які через три тижні після початку семестру й досі не отримали кімнат в гуртожитку, або змагання на найкращу назву нового кафе в Джон-Джей-холі, де відвідувачам пропонувалися «автомати з продажу делікатесів в стилі кафетеріїв компанії громадського харчування «Horn & Hardart», а переможець цього змагання, влаштованого університетською службою харчування, мав отримати у винагороду безкоштовний обід на двох в будь-якому ресторані Нью-Йорка. В дні, що передували Великому затемненню, Фергюсон розпочав роботу над історією про першокурсницю Барнарду, якій загрожувало відсторонення від занять за те, що в її кімнаті виявили відвідувача чоловічої статі в неналежну годину, оскільки поточні правила дозволяли візити чоловіків лише у неділю з другої до п’ятої години дня, тоді як гість перебував у кімнаті звинуваченої аж о першій ночі. Дівчина, чиє ім’я не розголошувалося, вважала таке покарання несправедливим, «бо інші також цим займаються, а спіймали лише мене». Не дивно, що Емі всіма правдами й неправдами намагалася уникнути проживання в гуртожитку, коли була першокурсницею. Згідно з правилами, репортер А. І. Фергюсон подав цю історію як безпристрасну статтю, але його товариш, студент-першокурсник Арчі Фергюсон, хотів би захистити цю дівчину, процитувавши відомий рефрен з поеми Леса Готтесмана про корисність сексу. Втім,

Нехай факти говорять самі за себе.

Газетярська робота була і способом спілкування зі світом, і способом втечі від нього. Якщо Фергюсон збирався виконувати свою роботу добре, то мав би примиритися з обома елементами цього парадоксу і навчитися жити в стані роздвоєності: необхідності занурюватися в гущавину подій, однак водночас залишатися на узбіччі як нейтральний оглядач. Занурення завжди бадьорило його – чи то швидкий стрибок у написання репортажу про баскетбольну гру, чи то повільне і глибше поринання, необхідне для дослідження застарілих внутрішньо-університетських правил в жіночому гуртожитку, але для Фергюсона об’єктивність та незаангажованість становили потенційну проблему, або, принаймні, фактор, до якого треба буде призвичаїтися в майбутні місяці та роки, бо присягнутися в журналістській безсторонності та об’єктивності – це не все одно, що вступити в чернечий орден і провести решту свого життя в монастирі з високими скляними стінами, відгородженим від світу людських справ, який продовжує вирувати з усіх боків. Бути журналістом означало, що ти не можеш бути індивідом, який кинув у вікно цеглину, що стала початком революції. Ти можеш спостерігати, як чоловік кидає цю цеглину, можеш спробувати зрозуміти, чому він цю цеглину кинув, можеш пояснити іншим роль цеглини в революції, але сам ти не можеш кинути ту цеглину, не можеш навіть стояти у натовпі, який підбурює того чоловіка пожбурити її. За своєю вдачею Фергюсон був не з тих, хто схильний жбурляти цеглу. Він був, на його думку і сподівання, людиною більш-менш розсудливою, але тодішні часи були настільки сповнені ажіотажем, що підстави не кидатися цеглою починали виглядати все менш і менш вагомими, тому якщо насамкінець настане час кинути першу цеглину, то симпатії Фергюсона неодмінно будуть на боці цеглини, а не вікна.

Його думки ненадовго відхилилися й потонули в чорній багнюці нескінченної темряви, яка його оточувала, а коли Фергюсон знову виринув зі стану ментальної амнезії, то спіймав себе на тому, що думає про останні рядки свого перекладу коротенького вірша Десноса:

Десь далеко,

Біля підніжжя гори,

Дезертир з вартовими говорить,

Та мови його не тямлять вони.

А потім, через чотири години неволі у чорному ящику, його сечовий міхур насамкінець не витримав, і Фергюсон промочив свої штани так само, як і тоді, коли він був безневинним і усміхненим немовлям у підгузниках. «Яка гидота!», сказав він самому собі, відчуваючи, як тепла рідина стікає по його трусах та твідових брюках, «але, водночас, як же ж приємно бути порожнім, а не повним».

Фергюсон пригадав, як одного разу вони з Боббі Джорджем ще у п’ятирічному віці пісяли у нього на подвір’ї, і Боббі повернувся до нього й спитав: «Арчі, куди воно все дівається? Мільйони людей та мільйони тварин пісяють кожного дня мільйони років, то чому ж в морях та ріках не сциклиння, а вода?»

Відповіді на це питання Фергюсон так і не знайшов.

Його друг дитинства підписав угоду з «Балтиморськими іволгами» того ж дня, коли закінчив середню школу, і в останній статті, котру Фергюсон написав для «Монклер Таймс», він повідомляв про премію в сумі сорок тисяч доларів, як додаток до угоди, та негайному відбутті Боббі до Абердину, штат Меріленд, де він починатиме як гравець на прийомі