Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Глава 86. Вторгнення

— Треба якось зійти вниз, — вголос зауважив Васкаедр.

— Дракон може здерти шматок даху, — запропонував Селенор. Спостерігаючи за Суртазом, що полетів до наполовину зруйнованої будівлі з рештками дракона і вцілілими Повелителями, він задумливо додав: — Щоправда, не виключено, що й сам при цьому зірветься або обвалить будівлю. А з огляду на те, що наша ціль найімовірніше зберігається десь… у підвалі. Краще спустимось на драконі…

— І крізь вікно заберемося всередину, — підхопив п'ятий Повелитель. — Шибки ми вочевидь вже вибили.

— А нежить нас прикриє, — ствердно кивнув Сандро. — Так і зробимо.

Підкорившись безмовному наказу Селенора, дракон, що помітно полегшав без свого неживого вантажу, склав крила по обидва боки від хребта та гігантською ящіркою спустився по стіні, чіпляючись пазурами за черепицю, а потім — і за кам'яну кладку.

— Овва, він і так вміє, — не очікувавши такої спритності, Васкаедр ледве втримався на облюбованому хребці між лопатками передніх лап.

— За життя він був золотим драконом Північних гір. Його вид жив у місцевих печерах, тому не лише вправно літав, але й вмів видряпуватися по стрімких скелях… — озвався ельф. — Мольтар же обрав собі зеленого дракона. Його сородичі колись населяли тисячолітні ліси передгір'я, були швидшими та верткішими. Можливо, це й зіграло злий жарт під час посадки…

Протягом цієї розповіді дракон вже встиг спуститись на землю, на мить завмерти, а потім стрімко, по-зміїному, викинути вперед вузьку голову на довгій шиї. Одним ударом він перетворив на криваве місиво кількох ченців, яким не пощастило опинитися поблизу. Скелети й зомбі, що встигли розбрестися по подвір'ю, також не стояли без діла — то тут, то там виднілися скалічені тіла в коричневому ганчір'ї, впереміш з голими кістками та відірваними кінцівками, що продовжували сіпатися у спробі вхопити недосяжного ворога. 

Нечисленні інквізитори покинули подвір'я, вочевидь вирішивши оборонятися всередині будівель, яких навколо було чимало.

Першим по послужливо виставленій передній лапі пройшов Васкаедр, за ним вирушив Сандро. Дерцкан, що сидів позаду Селенора, використав левітацію і, озираючись навкруги, завис у повітрі. Ельф же просто зістрибнув, м'яко приземлившись з висоти приблизно в чотири людські зрости.

— Думаю, цей прохід нічим не гірший за інші, — вказав Дерцкан на найближче вікно. Високе й вузьке, воно вишкірилося на некромантів різнокольоровими уламками скла по краю шибок.

— Мабуть, гарні були вітражі, — посміхнувся Васкаедр, вдивляючись в уламки під ногами. Та швидкоплинний погляд крізь шибку привернув його увагу до дечого всередині.

В просторій залі він помітив інквізитора, що лежав ниць перед прямокутною мармуровою брилою, схожою на вівтар для жертвоприношень, за якою виднілася величезна статуя людиноподібної істоти з крилами. Легко перемахнувши через низьке підвіконня, ер'єт-тасс дістав короткі коси та обережно наблизився до тіла. Під ногами хрумтіло скло, але святенник, ніяк на це не реагував. Васкаедр не надто ввічливим копняком перевернув інквізитора на спину і придивився уважніше.

— Він ще живий, але це ненадовго, — сказав Селенор, що виявився поруч. Ельф примудрився пройти по всіяній скляними друзками підлозі, не видавши себе жодним звуком.

— Залишити його тобі?

— Зроби ласку.

Васкаедр сховав коси та запрошувально махнув рукою, передчуваючи, що буде далі. Він сам колись відчув майже все те, що зараз має відчути інквізитор.

Селенор наблизився до порізаного склом тіла та опустився поряд з ним на коліна. Торкнувшись закривавленого чола інквізитора, ельф гидливо скривився та обтер пальці об тканину на плечі своєї жертви. Після цього трохи схилив голову до плеча і провів рукою над обличчям непритомного святенника, затримавши вузьку долоню навпроти чола і носа. Очі Селенора спалахнули отруйною зеленню, а інквізитор сіпнувся, ніби у спробі підвестися, але відразу обм'якнув, після чого забився в судомах. З його рота, носа, очей і вух потекла кров — випаровуючись, вона напівпрозорим серпанком огортала долоню ельфа-некроманта. Холодна й жорстока посмішка на мить відбилася на обличчі четвертого Повелителя, коли інквізитор нарешті затих. Струсивши долонею, він підвівся, наче й нічого не сталося, і лише після цього впіймав уважний погляд Васкаедра.

— Що?

— Он як це виглядає зі сторони…

— Так, але зазвичай триває довше — тебе свого часу саме це і врятувало. А він і без того вже був не жилець, тому і помер швидко, і сил дав мало.

Васкаедр зібрався було сказати ще щось, але за його спиною захрумтіло скло, тому ер'єт-тасс обернувся, щоб переконатися, що це Сандро та Дерцкан. Двоє Повелителів діловито вирушили прямо до статуї за вівтарем, навіть не звернувши увагу на мертвого інквізитора. Крізь розбиті вікна собору з вулиці долинали крики. Коли бойовий некромант знову перевів погляд на ельфа — той теж вже пішов до вівтаря.

— Наскільки я розумію, тут має бути підземний хід, — задумливо промовив Сандро. — Найімовірніше — під вівтарем.

— Якщо слідувати типовій логіці людей, — почав Селенор, ковзаючи пальцями по рельєфній поверхні мармурової брили, — то або на вівтарі, або на статуї має бути важіль, що відчиняє вхід... До речі, ось і він, — ельф розчаровано хмикнув, вказавши на різьблену нішу — достатньо велику, щоб до неї пролізла рука або навіть обидві. — Так передбачувано.

— Але не без хитрощів, — заперечив Дерцкан, наблизившись і придивившись уважніше до знахідки четвертого Повелителя. — Дивись, поруч з важелем шип. Не здивуюсь, якщо для відкриття дверей потрібна кров інквізитора.

— О, ну це якраз не проблема, — посміхнувся Васкаедр. — Сподіваюся, ти не всю її витягнув з того святенника, — додав він, попрямувавши до тіла.

— Ні, я ж не шелір, — зневажливо скривився Селенор. — Та кровотеча — це... супутній ефект, який проявляється лише подекуди.

У відповідь пролунав вологий хрускіт, і невдовзі бойовий некромант повернувся, недбало помахуючи нерівно відрізаною на рівні зап'ястя долонею інквізитора в одній руці та закривавленою косою — в іншій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍