Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

ще чимось таким, чого вони потребували, і Скарлет розуміла, що сама вона нізащо стільки всього не накупила б, хоч і як добре навчилася торгуватись.

Поступово він перейшов на статус, так би мовити, члена родини, і влаштувався спати на розкладному ліжкові у гардеробній кімнатинці опостінь з Джералдовою спальнею. Про те, щоб виїхати з Тари, він не заводив мови, сама ж Скарлет, побоюючись, що він їх покине, уникала будь-яких розпитувань. Часом вона подумувала, що якби він був з кращої родини й мав трохи самолюбства, то вернувся б до своєї домівки, навіть якщо від неї зосталося саме попелище. Але навіть у ці хвилини вона ревно жадала, щоб він лишався у них якомога довше. Це ж набагато певніше себе почуваєш, коли в домі чоловік!

Скарлет також думала, що коли б у Керрін тями було хоча б як у миші, вона помітила б, як Вілл накидає на неї оком. Скарлет була б незмірно вдячна Віллові, якби він попросив руки Керрін. Звичайно, як на довоєнну міру, він зовсім не відповідний жених для дівчини з їхньої родини. Він же не належав до стану плантаторів, хоч його не можна було залічити й до білої голоти. Просто він був собі звичайний незаможний фермер, малоосвічений, не дуже підкутий у граматиці, не обізнаний з деякими добрими манерами, що їх, на думку родини О’Гар, повинен мати кожен джентльмен. Та його й узагалі не можна було назвати джентльменом, як вирішила зрештою Скарлет. Мелані ж палко захищала його, кажучи, що така добросерда людина, така чуйна до інших з природи своєї шляхетна. А от Еллен, то вона — Скарлет була певна — зімліла б на саму думку, що її дочка може взяти шлюб з кимось таким, як Вілл, але життя тепер часто примушувало Скарлет нехтувати материні заповіді. Чоловіків була обмаль, дівчата мусили за когось виходити заміж, та й господарство потребувало чоловічого догляду. Однак Керрін, щодалі глибше поринаючи у свій молитовник і що день, то більше втрачаючи зв’язок з реальним світом, ставилася до Вілла хоч і лагідно, але наче до брата: він став для неї так само звичним, як і Порк, та й годі.

«Якби Керрін відчувала бодай одробину вдячності за те, що я для неї зробила, то вийшла б за нього заміж і не відпустила б його звідси,— обурено думала Скарлет.— Але ні, вона мусить день і ніч побиватись за тим дурним хлопчиськом, що, мабуть, і не думав про неї всерйоз».

Та хоч би там як, а Вілл і далі залишався в Тарі, і чисто ділові стосунки, що склалися з ним у Скарлет, були їй приємні й вельми корисні. Адже попри всю свою незмінну шанобливість до здитинілого Джералда, саме в ній він бачив справжню господиню дому.

Вона схвалила Віллів план винайняти коня, дарма що це позбавить їх на певний час транспортного засобу. Найдужче Сьюлін буде цим пригнічена. Для неї не було більшої втіхи, як проїхатися до Джонсборо або Фейєтвілла вдвох із Віллом, коли той вибирався туди у справах. Вбравшись у те порівняно краще шмаття, що можна було назбирати в жіночої половини мешканців Тари, вона відвідувала давніх приятельок, вислуховувала плітки з усієї округи й знову відчувала себе колишньою панночкою О’Гарою. Сьюлін ніколи не пропускала нагоди втекти з плантації і покрасуватись серед людей, які не знали, що вона сама гне спину на городі й прибирає постіль.

«Нашій Гордійці хоч-не-хоч доведеться два тижні понудитися вдома,— подумала Скарлет,— а ми вже муситимем терпіти її буркотню й вереди».

На веранду до них вийшла Мелані з дитиною на руках — вона розстелила на підлозі стару ковдру і пустила малого Бо, щоб там повзав. Після листа від Ешлі вона весь час то радісно наспівувала, то проймалася гнітючою тривогою. Але й у веселощах, і в смутку однаково була надто вже схудла й бліда. Свою частку роботи вона виконувала не нарікаючи, хоч і почувала себе не дуже добре. Старий доктор Фонтейн визначив її стан як суто жіночу недугу і підтвердив висновок доктора Міда, що їй взагалі не треба було родити. Він відверто заявляв, що других пологів вона не витримає.

— Сьогодні у Фейєтвіллі мені трапилась цікава штуковинка,— промовив Вілл,— і я привіз її, щоб ви подивились.

Він пошпортався в задній кишені штанів і дістав ситцевий гаман з луб’яними прокладками задля цупкості, що пошила йому Керрін. Розгорнувши його, він видобув звідти конфедератську банкноту.

— Знаєте, Віллє, якщо для вас гроші Конфедерації чимось цікаві, то для мене — зовсім ні,— різкувато озвалася Скарлет, яка не могла без роздратування дивитись на ці папірці.— Он у тата в скриньці їх цілі три тисячі, і Мамка все не дає мені спокою, щоб я дозволила позаклеювати ними щілини в мансарді, а то їй там тягне. Мабуть, так і треба зробити. Бодай хоч якась буде з них користь.

— «Всевладний Цезар вмер і спорохнів»[34],— процитувала Мелані, сумовито всміхаючись.— Не роби цього, Скарлет. Збережи їх для Вейда. Колись він пишатиметься ними.

— Про «всевладного Цезаря» я нічого не знаю,— спокійно мовив Вілл,— але ось до Вейда те, що я привіз, якраз і стосується, міс Меллі. Я маю на увазі віршик, приліплений тут на звороті. Міс Скарлет, я знаю, до віршиків не дуже охоча, та цей, може, їй і сподобається.

Він обернув банкноту на другий бік. Там було наклеєно клаптик обгорткового паперу, списаний блідим саморобним чорнилом. Вілл кахикнув і не без напруження став повільно читати.

— Називається так: «Рядки на звороті конфедератської банкноти»:

Тепер уже знак цей безвартісним став

І в цьому краю, та й усюди.

Але збережи його, друже, навік,

Щоб був він за пам’ятку людям.

Нехай він нагадує всім, хто живий,

Про тих, що боролись за волю,

Про бурю, що край спопелила вогнем

І нас полишила в недолі.

— Ой, як чудово! Як зворушливо! — скрикнула Мелані.— Скарлет, ні в якому разі не віддавай ці гроші Мамці обклеювати мансарду! Це ж не просто папірці, треба зберегти їх, щоб вони були, як отут сказано, «за пам’ятку людям».

— Та не будь така сентиментальна, Меллі! Папір — це тільки папір, а в нас його зовсім мало, і мені набридло вічно чути бурчання Мамки, що у мансарді протяги у шпаринах. А коли Вейд підросте, в мене,