Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

гарнішим, ніж я думав. Білосніжний, із синьо-блакитними квітами та ягодами.

Весь час, поки я з ним вовтузився, Сфінкс не зводив з нього очей і супився, неначе теж був налаштований проти нещасної тарілки.

— Ну що таке? — не витримав я. — Невже незрозуміло, що для мене це символ?

— Мені незрозуміло інше, — замислено протягнув Сфінкс. — Звідки він узявся? Хто-небудь раніше бачив це блюдце? Я — ні. Не можу зрозуміти, як воно потрапило до нас на шафу. Ти, наприклад, його пам’ятаєш, Табакі?

Я тареля не пам’ятав. Лорд, Горбач, Лері та Сліпий не пам’ятали його також. Два дні я роз’їжджав по Дому, показуючи кожному зустрічному біло-синю надтріснуту тарілку, проте жодна людина її не впізнала. А потім виявилося, що в Домі є багато таких несподіваних і невпізнаваних предметів. Так почався мій особистий пошук і моє полювання, те, що зграя радісно обізвала божевіллям. На третій день полювання мене зігнали з загального ліжка разом з усією здобиччю. На шостий день мою колекцію перенесли до класу.

Прокидаюся в задушливому й темному місці, дрижачи від верещалок, які раптом мене обсіли, та від нестачі кисню. Хтось не надто розумний спорудив «нічне гніздо» і запхав мене в нього. Напевно, з найкращих міркувань. Гнізда треба вміти будувати, це насправді ціла наука, зробиш щось не так — воно завалиться або мимохіть тебе придавить. Той, хто спорудив цю невмілу імітацію, про такі дрібниці не подумав. Тому на світ я вилажу мокрий, як хлющ, і напівзадушений, і ще не встигаю вилізти цілком, як гніздо руйнується, приваливши мене парою подушок.

Куряка дивиться в стелю. Якби він був у моєму гнізді, то так би там і помер, тихо та непомітно.

Лері розливає чай. Руда відшкрябує щось, що присохло до її ведмедя. Запитую, де Македонський.

— Пішов, — Руда повертає до мене свого звіра з ґудзиковими очками. — Соромиться.

Зрозуміло. Сором’язлива людина Македонський. А коли перестає таким бути, краще перебувати чимдалі від нього. Хоча насправді я так не думаю. І свою роль учасника подій ні на що не проміняв би. Вилізаю на румовище «гнізда». Так мені видно Лорда, який сидить на підлозі. Сидить він, прикрашений здоровезним фінгалом, в обнімку з маніркою Рудої, та спивається собі під шумок.

— Кажуть, ти кинув саморобну бомбу й розніс пів-Кавника, — доводить до мого відома Лері. — Виголосив прощальну промову — й тоді жбурнув її. Я говорив, що нема в тебе ніякої бомби, але ніхто не вірить. Кажуть, я своїх вигороджую.

— Правильно, Лері, зав­жди вигороджуй своїх. Так і треба. Як-не-як — одна зграя, це не жарти.

Він кліпає.

— Але бомби ж не було?

Обмацую ґулю.

— Ти в цьому впевнений?

Він, звичайно, не впевнений. Сопе й шкребе підборіддя. Точніше, те місце, де йому належало би бути. Приготуванню чаю ця задумливість на користь не йде, але зовнішність Лері від неї виграє.

— А з Македонським від страху стався припадок, — остаточно засмутившись, продовжує Лері.

— Ти питаєш чи стверджуєш? — уточнюю я.

Він ображено мовчить.

Лягаю долілиць і примружуюся. Картатий плед — як хвилясте шахове поле, що втікає вдалечінь. Злітний майданчик для розкиданих по ньому речей. Футляр з-під окулярів — броньований автомобіль, без дверей і віконець, гребінець — погано пофарбована перекошена огорожа, кашкет — літаюча тарілка зі значками-ілюмінаторами. Винятково красивий і безлюдний маленький світ. Утім, не зовсім безлюдний. Пускаю побігати по ньому свої пальці, щоб трохи пожвавити ландшафт. Одночасно з моєю рукою на його поверхню опускається допотопна біла конструкція, з якої бухає пара.

Голос Рудої питає, чи в мене що-небудь не болить.

— Щось ти раптом дуже розпластався...

Сідаю й підтягую до себе чашку.

— Я був у ковдряній країні. Такій тихій-тихій. Там мешкають змієподібні гуманоїди. Рожеві, сліпі й доволі жваві. На кожен десяток припадає один колективний розум. Серед змійовиків ходять легенди про те, що існує нижній ярус цього ж світу, в якому в кожного змійовика є свій двійник, тільки набагато коротший і майже нерухомий. Не всі, звичайно, вірять цим чуткам. Є ще особливо просунута секта. Її члени вважають, що спільний розум об’єднує не десять змійовиків, а двадцять, з яких десять — із нижнього світу. Але це вже абсолютна єресь. Члени цієї секти, з метою розширення світогляду, вживають заборонені стимулятори, так що зараз вони майже зовсім винищені, в той чи інший спосіб.

Голова Лорда виринає з-за ліжка та кладе щелепу на його край.

— Цікаво, чому всі твої казки такі страшні, га, Табакі?

— Бо я сам страшний. І розум мій породжує чудовиськ. До речі, якщо хочеш побути «голосом божим» для бідних «двадцятників», можеш спробувати до них звернутися. Тільки врахуй, що вони глухі.

Лорд, здригнувшись, втуплюється у свої пальці, зібрані під носом у жменьку.

— Як же я до них звернуся?

— Відстукай морзянку. Вони зрозуміють.

— Ну й балачки у вас, — обурюється Лері. — Ви, що, знову мене морочите, так?

Лорд дивиться раптово розширеними зіницями, в яких усуціль — клуби «Погибелі»:

— Сволота ти, Табакі. Як я можу їм щось відстукати, якщо я не розум для двадцяти? Якщо я не відповідаю їхній релігії?

— Будеш голосом облуди та фальші. Що тут такого страшного?

— Ти! Це ти, брехло, ось ти хто! Знущаєшся над бідними...

— Ой, ой, ой, — стогне Руда, — як мені від вас зле! Ну хіба можна бути такими гримнутими на всю голову?

— Це все Табакі, — виправдовується Лорд, вказуючи на мої пальці, розчепірені на ковдрі. — Він у нас дурилюд. І сотворив із себе кумира для цих…

— «Двадцятників», — підказую я.

— Отож-бо.

— Це вони наді мною знущаються, — наполягає Лері. — Вічно так. Не знаю, за що. Мене тут сто років не було. Прийшов, і відразу...

— От хай Лері до них звернеться, — свінуло Лордові. — Він цілком відповідає догмам їхньої релігії. Лері, друже, простукай послання, будь людиною. Скажи, що вони близькі до істини, якщо виключити недороблених, на кшталт нас із Табакі, та що ми поділяємо їхнє прагнення до пізнання таємниць усесвіту...

— Тепер я вже вірю в бомбу, — скаржиться Лері байдужому Куряці. — Дедалі більше я в неї вірю…

— Вір на здоров’я, мені-то що, — Куряка скошує на Лога одне незадоволене око. — А ти знаєш азбуку Морзе?

— Яка, до біса, азбука?!

— Тоді скажи про це Лордові. Він від тебе відчепиться.

— Стараєшся, заварюєш їм чай... А вони...

— Вони невдячні тварюки, — погоджується Куряка. — Невдячні, нетверезі та не­симпатичні.

— Це він про нас, — перекладає мені Лорд. — Усе, що було сказано, сказано про нас. Ти ж бо розчув його слова, Табакі?

— Нетверезі — це про тебе. І несимпатичні — теж. Оно який у тебе фінгал під оком. Дуже псує зовнішність, просто жахливо. Де ти його дістав?

— Відкинуло вибуховою хвилею, — п’яно посміхається Лорд.

— Харамани, — продовжує Куряка свій безпристрасний перелік. — Базіки...

— А де Сфінкс? — похоплююся я. — Де він швендяє, в той час як мене щосили ображають і порочать?

— Нас, Табакі, нас, — виправляє Лорд. — Сфінкс на похоронах. Думаю, це надовго. Якщо робити все за правилами... Вони поклали їх у коробку, обгорнули чорним оксамитом...

Я здогадуюся, що мова йде