Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

перестрашене обличчя. «Я ваш, панно!» – мовив голосніше. Дівчина затулила руками оголені перса, і її обличчя спотворилося від страху. Розтулила рота й закричала без крику, кричала й відступала від мене. Тоді повернулася й побігла. Незграбно й спотикаючись – входила в непрозору тьму. Я побіг слідом. Закусив губу і мчав, аж серце мені зупинялося. Не міг дозволити їй утекти, а може, це так вона зваблює мене? Може, веде мене так у затишну віталеньку, в якій будемо тільки вдвох? Ноги мені мліли, очі вибалушувалися, я безгучно кликав її, безгучно прохав, бо таки хотів, щоб хтось мене в цьому світі полюбив. Але дівчини вже не було, а тільки кам'яна круча, на самому краєчку якої стояв Барановський. Повернув до мене зелене й худе обличчя й дивився. «Я вас любив, пане вчителю, – сказав він просто й лагідно. – Тому не штовхайте мене в прірву!» – «Бідний, бідний хлопчику! – прошепотів я. – Чи ж я тебе в ту прірву штовхав?» Повернувся й пішов од нього геть. Назад у свою порожню й самотню кімнату, в якій хотів знайти загублений спокій. Хотів лягти в ліжко, запалити сигару й дивитися на теплий вогник свічки. Хотів знову намалювати на полотні уяви образ коханої й переконати себе, що люблю її. «Я вас люблю, панно Фридерикс, – твердив я, наче учень, котрий зазубрює урока. – Я вас люблю…»

Сад Фридериксів був засипаний снігом, гілля густо обросло інеєм, і коли хмари в небі не затуляли сонця, цей сад наливався осяйним світлом, грали й мінилися кришталево-крижані спалахи, а земля іскрила. Це світло осяювало обличчя Софії, з якою гуляв по розчищеній доріжці, й ніколи панна не здавалася мені такою гарною, як у той момент. Оповідала про квіти, які росли тут улітку, про клумби й газони, про дерева та фрукти, які тут родили. Очі її захоплено блискотіли, а вуста розчервонілися, ніби ягоди. Грали півмісяці рум'янців на щоках, а рука без рукавички, яку витягувала з муфти, була ніжна й прозора. Від дихання біля рота звивалася біла хмарка, і я мимоволі подумав, що весь цей іній і є її замерзле дихання.

На сад дивилося троє вікон з будинку Фридериксів, і я знав, що в кожному за фіранками завмерло по парі очей. Ці очі стежили за нами й не втомлювалися, бо запалилися гострою цікавістю, але зараз мені було байдуже й до цих очей, я оповідав Софії про своє дитинство і про свого доброчесного батечка. Про залізні принципи його існування і про його теорію чесної бідності. Зрештою, це вперше так докладно згадав я в Житомирі про батька, хтозна-навіщо розповідав про нього зараз – ідеали чесної бідності не завжди подобаються паннам на виданні. Але язик мій натхненно молов, і це, здається, трохи пригасило радісний настрій співрозмовниці.

– Такі люди, як ваш батько, – сказала вона, – здебільшого не здобувають кар'єри.

– О, воістину! – відповів я. – Він тієї кар'єри й не здобув. Як був титулярним радником, ним і залишився.

– А ви, – спитали мене ніжні вуста, – теж хочете бути тільки титулярним радником?

– Аж ніяк! – заперечив я. – Коли вже ступати на драбину світу, нерозумно не підійматися по ній.

– Ах, як чудово ви висловилися! – вигукнула Софія, і від її срібного голосу з найближчої гіллячки осипався сніг. – Мені казала мамінька, що вас вважають за багатонадійного…

– Було б для кого старатися, – сказав багатозначно й торкнувся руки, що висунулась у цей час із муфти. На те від трьох вікон, що дивилися на нас, полилися потужні струмені, я навіть розрізнив, хто звідки дивиться: посередині підглядала мадам Фридерикс, з правої руки – Наталя, а з лівої – покоївка.

– Аж не віриться, – сказав я, – що така ніжна ручка любить домашню роботу.

– А я не люблю домашньої роботи. Люблю тільки варити варення й пекти пироги… Правда, це старомодно?

– Для сучасної жінки, – сказав я переконано, – це немалі достойності.

– Правда? – чарівно всміхнулася Софія. – А вам справі подобається музика?

– Анітрохи, – не менш переконано мовив я. – Але коли вона подобається вам… Софія зітхнула, і її рука м'яко стисла мою.

– Хочу вам признатися, – сказала, ще раз зітхнувши, – я теж не люблю музики. Коли б не мамінька, не підходила б до інструмента.

– У світі так не годиться…

– Саме тому я й училася, – сказала скромно. – Як могла…

– І чудово змогли, – мовив я.

Ми стали одне супроти одного, не випускаючи руки з руки, і я залюбки потонув у її темних очах.

– Здається, за нами стежать, – шепнула панна.

– Звісно, стежать, – сказав я. – Але чи нас це обходить?

– Неприємно, – озвалася Софія й повела плечима. Тоді я відчув натхнення.

– Нехай цілий світ дивиться! – вигукнув неголосно. – Чи нам із вами ховатися? Адже ми гарно й порядно дружимо чи не так?

Панна погасила віями очі, а коли подивилася на мене знову, я втонув у солодкій купелі.

– Уже ходжу до вас місяць, – сказав я. – Чи ж приємно вам?

Софія глянула на мене, гостро скинувши очима.

– Ходімте, – шепнула вона. – На нас дивляться…

– Але я хочу дочекатися вашої відповіді.

– Хіба не бачите?

– Бачу, але хочу вашого слова.

– А я… – витисла нарешті. – Я вам подобаюся?

– Безмірно, – мовив я. – Однак бути нав'язливим…

– Це ви нав'язливий? – здивувалася вона. Три потужні струмені лилися з трьох вікон; здається, вони нервували мене, але й по-своєму збуджували.

– Може, вам неприємно, що таке говорю? – спитав обережно.

– О ні, чому ж! – поспішила запевнити Софія.

– То продовжувати мені приходити далі?

– А хіба вам у нас неприємно?

– Хочу вияснити ваше ставлення. Софія замовкла. Вийняла руку, а другою з муфтою помахувала.

– Примушуєте до надмірної відвертості, – сказала вона.

– А ще не пора?

– Мамінька каже, що пора, – наївно озвалася дівчина.

– О, ваша мамінька достойна й розумна жінка. А як ви вважаєте?

– Мені соромно про це говорити…

– А все-таки?

– Давайте пройдемо далі. Там звернемо на малу стежку, і тоді на нас не дивитимуться. – Вона прошепотіла це якось зразу й навіть пристрасно.

Я ступив уперед, але її рука притримала мене.

– Не поспішайте так, – сказала тихо.

Ми пішли прогулянковою ходою, але я ледве стримувався, щоб не пришвидшити кроку. Біля загорожі стежка й справді повертала вбік, тут ми могли сховатися.

Стали під яблунею, обсипаною снігом та інеєм, і Софія подивилася на мене просто.

– То яке ваше слово? – спитав я.

– Мені приємні ваші візити, – сказала вона без зайвої соромливості. – Чи ж ви полюбили мене?

– Мрію вами, – мовив я.

Вона похилилася до мене, і ми змушені були впасти одне одному в обійми. Побачив