Ігор Ітан - Ореада. 2. Ароморфоз, Ігор Ітан

   Піднімаючись вгору крутим схилом, він дійшов до краю лісу за хвилину ходьби. Далі місцевість складалася з відкритих просторих ділянок з приватними садибами, що були оточені невеликими острівцями лісу. Тут світло від половинки Місяця вже дозволяло оглянутися навколо. Ноа піднімався відкритою місцевістю та часто озирався, перебуваючи ще під впливом недавніх подій, а також у надії десь позаду себе побачити тонкий силует Леа, що наздоганяв його.

   Попереду на крутому підйомі вже проглядалася дорога, що вела до Віллара, коли раптом позаду з боку Грйона він знову почув гуркіт гелікоптера, що швидко наближався. Недалеко від нього на території чиєїсь садиби знаходилася підсобна споруда. Це місце було помітно ближчим, аніж відстань до найближчих дерев. Ноа швидко добіг до дротяної огорожі та проліз через неї. Він розраховував: якщо навіть двері опиняться на замку, він зможе хоча б сховатись під широким навісом, що поряд прикривав дбайливо складені дошки.

   Він смикнув двері підсобки і полегшено зітхнув — вони були незамкнені. Він швидко опинився всередині та озирнувся навкруги, освітливши простір приміщення ліхтариком. У приміщенні було досить просторо. Різноманітний інструмент був дбайливо складений у шафках або розвішаний на стінах. Біля однієї з стін стояв розпилювальний верстат та широка лава, накрита брезентом. Ноа з полегшенням приліг на неї та заплющив очі, втома вже валила його з ніг.

   Гелікоптер пролетів зовсім поруч і, схоже, попрямував уздовж смуги лісу. Ноа розслабився та майже одразу провалився в якийсь напівдрімотний напівмаячливий стан. Незважаючи на те, що час та реальність для нього розмилися, почуття постійної небезпеки не притупило чутливості, якщо не сказати більше – гіпертрофувало її до хворобливого стану. Крізь пелену, що химерно викривляла образи його свідомості, він раптом почув, що двері підсобки тихо відчинилися. Він судорожно підвівся з лави, дістав SIG, і напружився, намагаючись у темряві роздивитися чийсь силует.

   — Це я, Леа, — почув він тихий голос.

   Ніщо зараз не могло так потішити його, як ці звуки її спокійного та ніжного голосу. Він навіть забув, що вже знову почав відчувати звірячий холод.

   Вона підійшла до лави та сіла поряд.

   — Що тебе затримало? — спитав він.

   — Істота, яка переслідувала нас. Вона йшла за нами. На петлі вона втратила слід. Якийсь час вона метушилася та бігала на околицях петлі, намагаючись знову вийти на слід. Після невдалих спроб вона вийшла до річки та почала шукати сліди вздовж берега. Я спробувала увести її за собою, відкрившись для візуального контакту, але це спрацювало ненадовго, поки вона не зрозуміла, що тебе поряд немає. Щойно істота сприйняла мене як загрозу, вона зникла. Я передбачала йти за тобою потай і далі, утримуючи зручну для цього дистанцію, але після того як ти сховався від поліцейського гелікоптера, вже близько години ніякого переслідування я більше не спостерігала.

   — Вертушка шукала нас?

   — Швидше за все. І шукала на ділянці, де втратила слід та невідома істота.

   — Та ще сьогодні нічка… — Ноа зібрався вилити на своє життя, що полетіло до чорта, щедру порцію іронії, але відчув, що вже зуб на зуб не потрапляє, і осікся.

   — Лягай, тобі треба відпочити кілька годин, — сказала Леа.

   Ноа без зайвих слів завалився на лаву. Леа лягла поруч позаду нього і накрила обох зверху краєм брезенту, що звисав з лави майже до підлоги. Під брезентом вона обійняла його та міцно пригорнулася своїм тілом. Ноа відчув, як все його нутро стало знову наповнюватися життєдайним теплом. Йому почало здаватися, що небезпека тепер залишилася десь далеко-далеко в іншій реальності. Це заспокоювало та заколисувало, свідомість попливла, і він міцно заснув у її обіймах. Десь віддалено зрідка ще долинали звуки поліцейських пошукових гелікоптерів, але це його вже більше не турбувало.

•••

   Небо осяялося першими проблисками світанку. Ноа і Леа вже йшли уздовж узбіччя вузького шосе Коль Де Ла Круа, що вело до Віллара. Дорога була безлюдна. Після двох з половиною годин міцного сну Ноа почував себе сповненим сил. Перед тим, як вони залишили свій притулок у вигляді чиєїсь затишної підсобки, Леа ретельно оглянула околиці, щоб переконатися, що їх більше ніхто не переслідує.

   Пройшовши з півкілометра, вони почули звуки попутки, що наближалася. Автомобіль, проїхавши повз них, почав пригальмовувати та зупинився за метри п'ятнадцяти попереду. Леа обернулася до Ноа і якось невпевнено запитала:

   — Легенда номер два?.. Чи, може, бажаєш номер один…

   — А тобі яка краща? — завагавшись від несподіваного питання, у свою чергу запитав Ноа.

   — Мені байдуже, що імітувати.

   — Ну, востаннє ти сама вибрала номер два, як більш відповідну до моїх здібностей. Чому раптом питаєш цього разу?

   — Я подумала, можливо, тобі в цьому випадку може бути неприємною моя імітація інтимних стосунків та відповідних тілесних контактів.

   — Чому ти раптом так подумала про нас?

   — Я тепер розумію, що це може викликати негативну реакцію у людини, якщо вона не відчуває до свого партнера романтичних чи сексуальних почуттів. А для тебе я взагалі не людина, а машина, і розумно припустити, що це може викликати у тебе достатню неприязнь.