Кеннет Грем - Вітер у вербах, Кеннет Грем

говорив і навіть не звернув уваги на те, що Кріт весь час мовчить і взагалі якийсь пригнічений. І вже коли вони пройшли чималий шмат та вийшли до пеньків на краєчку гаю, що ріс уздовж дороги, Ондатр зупинився і лагідно зауважив:

— Слухай, Кроте, давній друже, та ти ж геть вибився з сил. Ти не маєш сил навіть ворушити язиком, і ноги тягнеш так, ніби вони зі свинцю. Давай присядемо на хвильку та перепочинемо. Снігопаду поки що немає, а найважче вже позаду.

Кріт приречено кивнув, присів на пеньок і спробував узяти себе в руки, бо відчував: ще трохи, і всі його почуття вирвуться назовні. Але ридання, яким він стільки часу давав раду, здаватися не хотіли ніяк. Вони підступали все ближче та ближче, загрожуючи вибухнути на всю силу, і щойно він придушував один спазм, як накочувався другий, ще сильніший і настирніший, а потім третій, четвертий, і так без кінця. Кінець кінцем Кроту набридло опиратися, і він розридався, не шкодуючи сліз, бо розумів, що все скінчилося, він знову загубив свій дім, навіть не встигнувши його знайти.

Ондатр оніміло спостерігав за своїм другом, не розуміючи причин його горя. Нарешті, повернувшись до тями, він промовив дуже тихо та співчутливо:

— Що сталося, старий? Та поясни мені, що скоїлося, у чому річ. Я можу зарадити твоєму горю?

Кріт сидів і навіть слова вимовити не міг, так душили ридання, одне за другим вихоплюючись із грудей. Вони не те що говорити — дихати заважали.

— Я розумію, це стара, нічим не примітна халупа, — нарешті проказав він крізь сльози, — куди їй до твоєї затишної оселі… чи шикарного Жабсового маєтку… чи неосяжної домівки Борсука… і все ж таки, це мій дім… мій любий дім… а я його покинув… і забув його геть-чисто… і тут я знову чую його запах… дорогою, коли я… коли я гукав тебе, Ондатрику, а ти мене не чув… і тут усе наринуло на мене… і знову захотілося додому!.. О, горе мені, горе!.. І коли ти, Ондатрику, не обернувся… мені довелося проминути свій дім, який мене так вабив… я думав, серце моє не витримає… А ми ж могли піти туди і глянути на нього… він був так близенько… але ти не хотів повертати назад, Ондатрику… ти не хотів повертатися! О, горе мені, горе!..

Від цих спогадів Крота накрило новою хвилею жалю, він знов заходився ридати і вже не міг сказати ні слова.

Ондатр дивився на Крота, мовчав та лиш погладжував його по плечі. Невдовзі він похмуро зауважив:

— Тепер я розумію! Яка ж я все-таки свиня! Свиня свинею! Всім свиням свиня!

Він почекав, поки нестримні Кротові ридання трохи вщухнуть, а ридання перейдуть на часте шморгання, крізь яке вже майже не прохоплювався плач, тоді підвівся і сказав:

— Ну що, старий, тепер нам справді краще йти! — і повернув назад тією дорогою, по якій вони з такими труднощами йшли.

— Куди де ти — гик! — Ондатрику — гик! — ідеш? — прокричав Кріт у сльозах і занепокоєно закрутив головою.

— Треба ж відшукати твій дім, старий, — спокійно мовив Ондатр, — тож краще ходи зі мною, бо твій чутливий ніс у такій справі не завадить.

— Егей, Ондатрику, не йди, повернися! — закричав Кріт, зриваючись на ноги та поспішаючи за другом. — Кажу тобі, не роби цього! Ніч на носі, та й темно, хоч в око стрель, а тюпати далеченько, і сніг от-от піде! Ти… ти тільки не подумай, що це я так побиваюся… просто так вийшло, не дуже гарно з мого боку! Подумай про свою річку, про вечерю!..

— Нікуди вони не подінуться — ні річка, ні вечеря! — запевнив його Ондатр. — Кажу тобі, треба знайти те місце, хоч би я навіть блукав усю ніч. Тож не вішай носа, старий, ось тобі моя рука, і скоро ми знов будемо там.

Кріт сопів, просився, упирався, але Ондатр таки потягнув його за собою, безперестанку розважаючи жартами, дотепами, анекдотами, щоб підняти його дух і трохи вкоротити нелегку дорогу. Коли вони, на його думку, дійшли до того місця, де Кріт “затримався”, він суворо сказав:

— Усе, годі балакати. До справи! Потягни носом і скажи, що ти про це думаєш.

Вони пройшли ще трохи, не кажучи ні слова, і раптом Ондатр відчув через Кротову лапу, яку досі стискав у своїй, щось схоже на легеньке поколювання. Він висмикнув свою лапку, спинився і завмер, перетворившись на суцільний слух.

Хтось подавав сигнали!

Кріт на хвильку завмер нерухомо, і його задертий догори ніс легенько ворушився, щось винюхуючи у повітрі.

Коротенький ривок уперед… ні, не туди… знов заворушився ніс… ще ривок, і — повільно, але впевнено — він рушив уперед.

Ондатр, украй розхвилювавшись, ішов за Кротом як прив’язаний, а той, неначе сновида, перетнув пересохлий рівчак, проліз крізь живопліт і, далі покладаючись на своє чуття, пішов чистим полем, а над ними слабко мерехтіли зірки.

Аж раптом він кудись пірнув без попередження, але Ондатр був напоготові й собі подався за Кротом у нору, до якої безпомилково вів його ніс.

У тунелі було тісно й парко, тхнуло землею, і Ондатрові здалося, що минула ціла вічність, перш ніж він дістався кінця і зміг випростатися, потягнутися та обтрусити землю. Кріт креснув сірником, і при його світлі Ондатр побачив, що вони стоять посеред просторого приміщення, охайно підметеного й посипаного пісочком, а перед ними — невеличкі вхідні дверцята, біля яких збоку, над самісіньким дзвінковим шнурком готичними літерами написано: “Кротовий тупик”.

Кріт зняв із цвяшка на стіні ліхтаря, засвітив, і Ондатр, роззирнувшись навколо, побачив, що вони стоять посеред місця, схожого на передній двір. З одного боку від дверей стояла садова лавка, з іншого — газонокосарка, бо Кріт, який терпіти не міг безладу вдома, слідкував за тим, щоб інші звірі не прокладали нірок на його території, що неодмінно закінчувалися купками викопаної землі. На стінах висіли плетені горщики з папороттю упереміш із поличками, на яких стояли гіпсові статуетки Гарібальді та інших героїв Італії, інфанта Самуїла та королеви Вікторії. З одного боку двору простягався кегельбан, уставлений з боків лавками та столиками з круглими відбитками, як дві краплі води схожими на відбитки від пивних кухлів. Посередині знаходився невеличкий, обкладений мушлями круглий ставочок із золотими рибками. Із самісінької середини озера стирчало чудернацьке підвищення, також обсаджене мушлями й увінчане великою скляною посрібленою кулею, в якій усе відбивалося, як у кривому дзеркалі, що неймовірно потішало кожного, хто це бачив.

Кріт