Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

випадково потрапила мені до рук газета, де, поза всіма задерикуватими, галасливими оповіщеннями з дієвої армії, десь у куточку, дрібненькими черенками, було надруковано розмову з графом Вітте, що повертався вже в час війни з Европи й мав у Криму побачення з якимось співробітником газети. Я пригадую, що пишний граф дуже обережно застерігав не захоплюватися патріотичним чадом, а пам’ятати, що німців «шапками не закидаємо».

Оця пересторога враз розвіяла вже тоді всі сподівання, що може справді війна закінчиться через два тижні, як про це авторитетно заявляли всі, кому не ліньки було, як про те доводив навіть товариш Прайс, на підставі якихось кабалістичних вичислень, що справді через два тижні наші сидітимуть у Берліні, і серце стискалося передчуттям багатьох і багатьох, кривавими туманами оповитих днів, місяців, а може… може й років.

На якомусь відпочинку, де полк простояв день чи й два табором у лісі, несподівано прислужився мені командир пів-роти, штабс-капітан Іван Олексійович Таскін. Він запитав, чи не вмію я їздити велосипедом.

Так, я вмію їздити велосипедом, і буду дуже радий, коли візьмуть мене з роти до команди зв’язку, і буду дуже вдячний його благородію, коли воно дасть мені змогу виявити свої здібності саме в цій ділянці обслуговування потреб великого фронту.

Розмова відбувалася на самоті. Штабс-капітан Таскін, як людина, з-поміж усіх наших офіцерів справді найчутливіша і, здавалося мені, найкультурніша, зовсім ласкаво поговорив зо мною, ні разу не вживши брутального «ти», і пообіцяв зробити з мене блискучого самокатчика. Але не обійшлося, проте, й без того, щоб на останку не агітнути:

— Значить, наб’єм німчурі морду?!

— Так точно, наб’єм, ваше благородіє, неодмінно наб’ємо! — бадьоро відповів я, неймовірно втішений з перспективи не потрапити відразу в огонь, в окопи, під дощі куль і град гарматних набоїв.

І от, я — самокатчик.

Це було вже в середині серпня. З цього відпочинку, відправивши ще раз, може п’ятдесятий раз за час походу, врочистого молебня, полк вирушив до залізниці, і нас урочисто перевезли через Петроград (уже не Петербург, бо й не фон-ден-Брінкен же, і не фон-Нотбек, — геть усе німецьке, варварське з нашої неперевершеної культури!), десь на вокзалі оскаженілі юрби кричали нам «ура!», безладно тикали подарунки — дешеві цукерки й дешеві цигарки, але все це не хвилювало, не підбадьорювало.

Перед тим, десь у поході, втік із нашої роти сектант Астахов, рота саме перепочивала, і я потрапив у той загін, що мав його розшукати. Поблукавши навколо розташування полку кілька годин і порадившися з хлопцями, ми вирішили, що у втікача одна дорога, а у нас — тисячі, що ми його, значить, однак не знайдемо — ми дозволили собі добре виспатися десь на невеличкій галявині в лісі, поставивши вартового на випадок, коли б ще й за нами назирці було когось послано.

Повернувшися ввечорі до табору, сповістили, що, обшукавши всі чисто закутки кілометрів на двадцять навколо, втікача не знайшли… Я радий був за Астахова, трохи заздрив йому, і з глибокою повагою згадував тепер його слова:

— Я не вбиватиму…

І на велику втіху собі бачив, що ввесь загін, виряджений на влови втікача, переживав і відчував те самісіньке.

І от тепер, коли наш ешелон обступали, обліплювали, як надокучливі мухи, дрібні урядовці в блискучих гудзиках, базарні торговки і безліч усяких невиразних панночок із петербурзького міщанства, мені з очей не сходила замріяна постать сектанта Астахова, людини ледве грамотної, що понесла десь у фінські ліси свій глибокий протест проти людського божевілля, проти вбивства людини людиною в ім’я панування в світі жорстокости, несправедливого й глибоко ворожого та чужого всім нам ладу… В вирішальну мить він свою думку здійснив, кинув рушницю й подався в небезпечну путь військового дезертира під час війни…

Петербурзьке міщанство, засліплене патріотичними гаслами, ні мене, ні, здавалося мені, нікого з солдатів не зворушувало.

І тільки, коли потяг рушив із Петрограду вниз, на південь прямуючи, як потім ми дізналися — рятувати розбиту армію генерала Самсонова, десь отак за кілометр од станції, серед поля, на залізничному насипу стояла собі самотня «як билиночка в полі», — подумалось мені), простоволоса, гарно, але простенько вдягнена, дівчина і, замість кричати «ура!», замість вигукувати «смерть ворогам!», зробила всього кілька жестів рукою — в напрямку, протилежному рухові нашого потягу…

І замислилась, похиливши голову.

— Вертайтеся! — прочитав я в тому рухові, і серце мені боляче й радісно стислося — і від небезпеки грядущого, і від жорстокого тягара довгої-довгої розлуки з тими дорогими, кого залишено далеко десь на Україні, від болючої розлуки з отакою самою на вигляд дівчиною, і з глибокої, гарячої подяки цій хорошій, незнаній людині з такими високими, добрими до нас, почуттями.

— Вертайтеся живі й здорові! — од чистого серця її сказав мені той дівчачий рух і відбився в розчуленій свідомості моїй на все життя.

Дяка тобі, хороша, незнана людино!