Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

було б його злапати, це одразу підніме його, Рум’янцева авторитет. А з іншого боку — ну її к хріну, таку болячку!

Знайшли власника старенької «трійки». У нього таке алібі, що позаздрить будь-хто: сидів з ранку на прохідній консервного заводу, перепустки перевіряв, більш як сто осіб підпишуться під цим. Але вахтер пояснив, що позичив машину племінникові Петруні Ігорю Дмитровичу, якому двадцять один рік і який притягувався в адміністративному порядку за фарцовку тричі. Викручуватися вмів віртуозно, був дуже обережним і привертав увагу не сам по собі, а постійно через якесь непорозуміння. Вдома цього Петруні не виявилося. Сусіди розповіли Брилеві, що батьки Ігоря розлучилися, розміняли квартиру, живуть в різних районах міста, мати навіть під іншим прізвищем. Ні, вони не посварилися, не скандалили — розійшлися тихо-мирно, іноді передзвонюються. Хлопець живе то в батька, то в матері. Отак! Батько нафтовик, поїхав позавчора на бурову, нову адресу дружини знає тільки він… Господи, який дурдом!

Рум’янцев подивився на годинник. Десята вечора! Додому, терміново додому! Контрастний душ, кава, ліжко… Він розпорядився турбувати тільки тоді, якщо буде щось надзвичайно важливе, викликав машину і поїхав додому…

Він вже заходив до під’їзду, коли почув за спиною, як хтось гукнув його на прізвище. Озирнувся. З БМВ виходив незнайомий чоловік з букетом квітів. Шосте чуття підказувало Рум’янцеву, що він даремно відпустив службову машину.

Незнайомець спокійно наблизився до нього. Поки що не помітно ворожих намірів. Спокійно, полковнику, спокійно.

— Я хотів зайти до вас, та ваша дружина не дозволила мені зайти.

— Правильно зробила.

— Не сперечаюся — різний люд вештається. Ось, передайте їй квіти. Давайте сядемо до моєї машини, є серйозна розмова.

Вони вмостилися на задньому сидінні, водій і ще один хлопець вийшли на повітря.

— Хто ви і що вам від мене треба?

— Моє прізвище вам нічого не скаже. Або скаже дуже багато… Вам потрібно знати не це… Вам треба знати, що я допоможу знайти Басмача та інших винуватців вранішньої пригоди.

Він говорив буденно, немов передавав прогноз погоди на завтра.

— Німого не розумію… Хто взагалі…

— Зараз я все поясню. Басмач і його приятелі вбили людей, які були мені дорогі, і пограбували їх. Мені потрібно повернути пограбоване, вам — заарештувати злочинців. Якщо ви дасте мені три доби, я віддам, віддам вам Басмача і його спільників з усіма тельбухами. Вам лише треба повідомити мене про все, що вам вже відомо.

До Рум’янцева дійшло нарешті, хто ця людина і що вона йому пропонує.

— Ви з глузду з’їхали. Ви, взагалі, розумієте, до кого…

Незнайомець не дав йому закінчити.

— Так, розумію! Все розумію! Зовсім нічого не робити я й не пропоную… Але три дні створювати видимість дії — це для вас дуже просто. Пам’ятаєте справу про зникнення чотирирічної дівчинки минулого року? Вас і тоді штовхали з усіх боків, півроку слідча група активно створювала ілюзію копіткої роботи, хоча розслідування не зрушило з мертвої точки — ніхто не знав, де шукати! І це зрозуміло — тільки у Стівена Кінга є ясновидці. Дівчинку, до речі, й досі не знайшли, правда? — Він витримав паузу. — Я розумію — за простій треба платити. Цього, думаю, вистачить, — він витяг з кишені штанів продовгуватий пакет, міцно перетягнутий блакитною стрічкою.

Рум’янцев обережно взяв пакет. Він ніколи не належав до кришталево чистих людей, не боявся й зараз, але все ж таки повернув пакет гостеві.

— Це зайве. Є інші шляхи співпраці.

— У мене дуже мало часу. — Гість не поспішав ховати гроші назад до кишені. — Часу на роздуми дати не можу, кажіть зараз.

— Статистика злочинів росте. А великими процентами розкриттів ніхто не може похвалитися. Висить на нашому управлінні кілька справ, але попереджаю — це не кишенькові крадіжки… Якби хтось міг підказати, як їх швидше закінчити…

— З вашим представником зустрінеться наша людина, — нетерпляче сказав незнайомець. — Крім того, цю озброєну банду ми вам теж подаруємо, зможете сміливо рапортувати про добру роботу. Нам потрібно лише повернути те, що вони в нас забрали.

— Гаразд. — Рум’янцев волів би краще взяти гроші, але це завжди небезпечно. — Але більш ніж три доби не обіцяю: це справді не в моїх силах.

— Ми впораємося. — Рум’янцев навіть не мав сумнівів у цьому. — Знімайте з голови мірку для лаврового вінця.

— Не гаймо справді часу. Отже, ми не сиділи склавши руки, деякі сліди є…

Рука, яку потиснув Караваєв, нагадувала металеву болванку, була твердою і холодною. Очі в цієї людини теж були холодні, безбарвні, обличчя — без жодного виразу, немовби скуте льодом. І тембр його голосу теж був холодний.

Прізвище цієї холодної людини було Харченко. Колись він працював у розшуку оперативником, відстань від лейтенанта до майора подолав за разюче короткий термін… Тепер він командував бойовиками Баскіна.

— Ви впораєтесь за три доби, майоре? — Караваєв уже знав, що Харченко вимагав, аби до нього зверталися за званням.

— Так.

— Вам стане ваших людей? Чи викликати з Києва своїх? Вони будуть підпорядковані вам…

— Буде потреба — я скажу. Ось тільки навряд чи це допоможе. І ваші, і мої бійці однаково безтолкові, вміють лише битися, бігати й стріляти. Думати все одно доведеться мені.

Караваєв промовчав. Він дещо чув про майора Харченка, знав, за що його виперли з розшуку. Ця людина мала право дивитися на всіх зверхньо.

— Скільки їх?

— П’ятеро…

… Олег чесно виконав обіцянку і розповів про кожного. Караваєв, двоє його охоронців та Баскін, який нічого не розумів, але прагнув брати участь в усьому, кинулися на квартиру, де п’ятірка повинна була переховуватися, але нікого там не застали. Необхідність візиту до начальника міліції та залучення майора Харченка була очевидною…

— Про них щось відомо?

— Одного звати Басмач, ось його фото. На нього оголошено всесоюзний розшук. Ще один — Геннадій Шевель, живе з крадіжок і перепродажу автомобілів. Зараз теж у бігах, розшукується за свої подвиги. Третій, Ігор Петруня, дрібний фарцівник…

Майор Харченко слухав уважно. Відомості, отримані від Олега, Караваєв скомпонував з тим, що повідомив Рум’янцев. Вони вже знали більше, ніж міліція.

— Проблем не буде, — зробив висновок Харченко. — Далеко шмаркачі не втечуть. Почнуть ділити мільйон і зрозуміють, що це не так просто. Мільйон зв’язує їх, а з вантажем не дуже-то побігаєш, особливо якщо ти не вантажник…