Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

мокла під дощем, вода стікала до сідниць, і це було незручно. Абсурдність світу дивилася на нього переляканими очима бомжа. Знову ця падлюча тиша зав’язла на зубах. Тоді він защепнув на ньому наручники і затягнув до салону авто. Далі він не знав, що робити. Він промчав кілька кварталів, потім зупинився і потягнув його до кав’ярні, з низькою притолокою і з такими ж гадючими цінами. Погрюкав у двері, і йому майже відразу відчинили. Він заволік бомжа під заспане бурчання хазяїна.

– Знову драп шмалили? – пробурчав він.

– Ну, ти ж того… – почав був товстун з маленькими очицями, крихітними, що їх ледве можна було розгледіти на опухлій фізіономії.

– Столик мені, там у кутку, організуй. Щось пожерти. І водки. Водки побільше. Будеш водку? – звернувся він до бомжа. Бомж закліпав очима, синіми і безумними, що не вписувалися в навколишній антураж. – Тоді ходім.

Вони сиділи під пузатими, з єхидними царями, надувними китайськими драконами. Горіло червоне світло, тьмяне і бридке, саме так йому зараз видавалося. Бомж випив горілки, поїв і зараз обсихав, розносячи отруйні для нюху капітана міазми, витріщившись синіми очима, де бігала іскоркою веселість, але аж ніяк не цікавість.

– Ну, і де ти взяв мобілку?

– Знайшов…

Капітан хруснув пальцями.

– Значить, кажеш, знайшов? – перепитав він.

– Ага, – бомж запхнув китайський пиріжок до рота, цілий.

– Для чого ти мені дзвонив? Ні, не так: хто примусив тебе подзвонити?

– Я нікуди не дзвонив. Я її знайшов, а потім ви приїхали… Ось так. Можна ще водочки?

– Пий… Пий, – капітан виставив щелепу. – Але здається мені, що ти брешеш. Мобілка відбила мій номер. Га? Ти не знаєш? – Величко говорив більше до себе, і це його дратувало.

– Тоді не знаю.

Величко поставив лікті на стіл, поклав підборіддя на кулаки: за вікнами чорним гудроном тягнулася ніч. Здається, ця скотина не бреше. Ні, не можна так брехати. А втім, кому можна вірити? Він ухопив за шкірку бомжа і потягнув на вулицю. Бомж запручався, а під кінець заверещав і почав кусатися. Величко витягнув пістолет і огрів його по голові. Це не допомогло. Тоді капітан ухопив обіруч його за ноги, але бомж кліщем учепився за одвірки. Затим Величко ударив його ногою. Бомж тільки ахнув і відразу харкнув кров’ю, густою і чорною. За якусь мить бомж зайшовся диким ламким кашлем, що закінчився потоками крові з рота.

– Чорт! – закричав Величко. – Принеси води.

Бомж сукав ніжками, рухався у кривавій блювотині великим пузатим павуком. Харкав кров’ю, напустив повні штани гівна, скреготів рештками зубів. Весь набір передсмертних конвульсій. Хазяїн приніс води, але вона була ні до чого. Ще раз бомж на його очах сіпонувся й одійшов. Хазяїн, не відриваючи погляду від калюжі з крові та лайна, наче не вірячи, що з людини може вийти стільки, перехрестився.

– Ти що, такий віруючий! – визвірився капітан.

– Так. Смерть завжди викликає подібне. Принаймні у мене.

– Ти подивись… А може, ти покажеш, у що віриш? Покажи пальцем. Ткни у це пальцем, щоб і я помацав. Га? – продовжував капітан.

– Можна жити у темряві, йти вдень і відчувати, що веде тебе по цій дорозі, у цій темряві і сонливому полудні. Якщо ти, капітане, не відчуваєш цього і того, хто веде, то ти пропащий чоловік…

– Це ти мені говориш, стукацюро? – Величко ткнув йому пістолет у писок. Потім несподівано опустив, важко вдихнув і видихнув.

– Чорт! Чорт! Чорт! – він почав бити кулаком по коліну. – Ну що сьогодні за день, а?

– Все ти знаєш. Ти хочеш по-своєму. Навіть явні речі хочеш скинути на випадок. От і все, гнилий підарюга, – спокійно сказав господар. – Візьмеш мішок на кухні. Я тобі допомагати не збираюся.

– Говори… Говори… – крізь зуби процідив Величко, кинув пістолет на підлогу і тричі вдарив себе долонями по вухах.

– Хм… – дивуючись собі, заговорив господар. – Ти можеш заплутатися у філософських сентенціях, суспільній думці, але не в житті, пєдріла кончений. Але життя, твоє нікчемне життя – це візитка до Бога, – хазяїн сплюнув і пішов залою, і жовті китайські дракони хилитали йому головами услід.

– Ти говориш про смерть?! – закричав йому Величко у спину.

– І про неї також, – не обертаючись, відповів господар, і від його подиху дракони зарухали своїми гумовими тілами.

* * *

Потім він сидів на дамбі, червоній від заграви на смітнику, спиною до водосховища. Він сидів так, наче справляв нужду, і про це зараз думав найбільше. Трохи далі, за купами сміття, стояла фанерна будка з рукомийником, там жив сторож чи ще хтось із персоналу. А ще собаки. Собаки вилазили з дірок у смітті, очі їхні блищали проти вогню розбитим склом. Капітан облизнув губи, і відразу кілька собак відкрили пащі й облизнули свої писки. Він навіть не думав, куди подіти мерця. Відразу привіз на дамбу і довго боровся із спокусою, щоб не згодувати його псам, але вирішив утопити в озері. Таке рішення було розумним, і він подумки похвалив себе. Але лишалася одна настирна параноїдальна думка: треба повертатися в місто, щоб виконати останнє. І цього йому найбільше не хотілося, тому капітана лихоманило, і липкий піт заливав спину й очі. Тоді він пробував думати про юнака: як він миє член, або читає, підтиснувши ноги, чи робить гігієну з нігтями, задницею і ще чимось. У повітрі висить срібний і тужний Сен-Санс, котрий дратував капітана скажено, але зараз він повністю розумів його.

Червоне полум’я підіймалося високо, темна ніч ковтала густий жирний дим, а запахи не долітали сюди на дамбу, тому капітан закурив терпку сигарету і дивився, як собаки від жару прикривають морди і мружать очі. Величко курив і дивився на фанерну будку, де світилося вікно. Пізніше, коли він пішов дамбою, він подумав про Ладу. Вона наче прийшла нізвідки, поверх кришталевих бокалів, попід руку з миршавим міністром, низеньким і плюгавим, з твердим поглядом і квадратними плечима. Вона йшла, а він дивився поверх бокалів із жовтим іскристим шампанським. Потім убиральня, але далі нічого, знову полоскала чорна ніч, червона заграва, і він швидко пішов до машини повз мілке озеро, що сховало труп бомжа. Капітан подивився на мутну воду і зрозумів, що зараз у нього заворушилося в штанях. Він думав про далеку жінку, що перестала існувати, як і цей бомж, і про живого юнака з дитячими інфантильними очима. Величку стало моторошно, і він зарухав щелепою. Авто наче рушило само собою, і всю дорогу він чомусь морочив собі голову тим, що подумав його освідомлювач там, у кав’ярні, як йому бачити